Евгения Кононенко - Останнє бажання

Біля тої труни Іван згадував слова бабусі Явдохи і дивним чином радів за тих, кого відпроваджував на той світ. Але слова «згадував» і «радів» не зовсім точно, а, скоріше, зовсім не точно передають тодішній стан його мізків. Напевне, в його тодішній пам'яті був присутній спогад про бабусю Явдоху, яка разом з хлопчиком Івасем перетрушувала свої речі «на смерть». А хто ж їй стеше таку труну, як у її матері, яку вона провела в останню путь саме так, як треба проводжати в останню путь? Також від бабусі Явдохи Іван довідався, що її дід, себто його прапрадід, був святим і багато років спав у тій труні, в якій його й поховали, коли він помер. А от бабусиного чоловіка, себто Іванового діда, за словами бабусі, «без гробу вкинули в ту яму за селом у той страшний год!»

То ж для Івана не було жахом те, що жива людина бачила свою труну, тим паче труну якісну, не з пресованої стружки, а з добрих дощок. А для них то, певне, були додаткові тортури, які ще більше посилювали їхній передсмертний жах. Немає нічого у світі жахливішого, за жах.

Недавно я читав, що не можна, аби людина відчувала жах у свої останні хвилини на землі. Це проти Бога — в найширшому сенсі. Це проти світобудови. Навіть кат має заспокоїти людину перед стратою. Не полегшити страждання в останню хвилину — гріх більший, аніж гріх убивства. По багатьох роках Іван Івак разом із родиною дивився кінофільм «Викрадений» у кінотеатрі «Комсомолець України», і там кат каже жінці, на яку накинув зашморг: «Тільки не бійся, скоро все скінчиться».

Але ж ті, кого позбавляв життя Іван Івак були налякані настільки, що їх заспокоїти було неможливо. Навіть якби їх раптом було помилувано, вони все одно вже були страчені. Оце та правда, яку щоразу виносив Іван Івак із кімнати мінус тридцять один.

А потім одного квітневого дня Івана Івака перевели на іншу роботу. І він більше не робив того, що в останні два роки. Іван добре запам'ятав ніч свого останнього чергування: коли він вийшов на вулицю тої ночі, гучно дзвонили дзвони. Всю дорогу від сірого будинку до гуртожитку дзвонили, і жінка в білій хустці, яка йшла біля опери, вигукнула йому: «Христос воскрес!», а він замість відповіді покрутив пальцем біля скроні. Мовляв, ніби не знаєш, недоумкувата, у Країні Рад Бога нема!

А потім він захворів на грип, і йому виписали листок непрацездатності. У нього була висока температура, і він марив, і Люба була нажахана, і боялася його маячні. Але це скінчилося, він нібито одужав. Але саме відтоді, після того грипу, у нього періодично навідується хронічна пневмонія та безжально мучить Івана Івака й досі.

А потім їм із Любою дали путівку до Криму в санаторій над морем. І Люба ходила в барвистих крепдешинових сукнях, і радісно сміялася, і питала, чому він такий набурмосений, і він поступово ставав таким, яким був до того. Принаймні зовні. Він із усіх сил намагався заспокоїтися, блукаючи між кипарисів та білих колон колишнього панського палацу, який зараз віддали слугам народу, щоби вони добре відпочивали після своєї нелегкої праці. Але в тому санаторії над сліпучо синім морем, яке чомусь називалося Чорним, виникла жінка на ім'я Маріета, з якою потоваришувала Люба.

— Чом у вас таке дивне ім'я? — спитав Іван, якого навчили реагувати на незвичні імена. Адже це завжди можуть бути агенти іноземної розвідки.

— Я вірменка, — гордо відповіла Маріета.

Отже, ніяка вона не шпигунка. А з братнього вірменського народу, з Країни Рад.

— А це мій чоловік, полковник Григор Гибарян, — Іванові потис руку чоловік із чорними пронизливими очима, які, здається, бачили абсолютно все.

— Ви з Вірменії? — спитав Іван.

— Ні, вони з Києва, — відповіла Люба, яка була рада потоваришувати на курорті з жінкою, з якою можна буде продовжувати знайомство. Як з'ясувалося, Гибаряни мешкали в сірому будинку на вулиці Толстого. Іван, попри всі свої заборони, чомусь миттєво згадав, що саме в той будинок вони з Машею ходили в гості до Вальтера та Ельзи в сорок другому.

Гибарян, Гибарян, яке знайоме прізвище… Валерій підвів очі від батькового життєпису, багато сторінок якого проковтнув, не відриваючись. А Господи! Як таке можна забути! То ж прізвище Лільчиної родини! Ми весь час іменували їх між собою: Лільчин батько, «Лільчина маманя». Тож і прізвище поблякло. Але то їхнє прізвище. І той самий сірий дім на Толстого, який Валерій так добре пам’ятає, дарма, що довго не згадував. Але ті люди, про яких пише батько, вони не можуть бути Лільчиними батьками. Певно, то її дід і баба. І певне, батько так і не знав прізвища Павлової подруги. А от Валерій тепер знає. В Місті сірих будинків спільні знайомі завжди несподівано виринають із каламуті життєвих стоячих вод. Адже батько не белетризує своїх спогадів! Він називає вірні прізвища й дати. Кістлява жінка у сквері біля Золотих Воріт хотіла від нього саме документальної автобіографії. Батько помер. Валерій стояв біля його відкритої труни. А значить, батько повідав на цих сторінках усе, що від нього вимагалося. Інакше його не відпустили би.