Евгения Кононенко - Останнє бажання

А чого це роблять уночі? Тут байдуже, чи день, чи ніч нагорі. Та й ті люди, кого приводили сюди, якщо їх, звичайно, можна називати людьми, також перед тим кілька місяців перебували у підвалах і не знали, чи день, чи ніч нагорі, чи зима, чи літо. Більшість із тих людей забували все. Забували, що вони люди, забували своє людське ім'я. Нагадував їм про це напарник Івана Сергій Харч. Він приводив їх сюди, до цієї кімнати. Конвой лишався за дверима. А Сергій заводив засудженого до кімнати мінус тридцять один і вів його до дерев'яної конструкції, яка іменувалася п’єдесталом. Сходинка ліворуч, сходинка праворуч, то ж до центрального підвищення треба було зробити два кроки. Через пару десятків років, коли телебачення Країни Рад постійно транслюватиме міжнародні спортивні змагання, особливо полюбляючи фігурне катання, щоразу, коли Іван бачитиме п’єдестал пошани для спортсменів: перше місце посередині, друге і третє обабіч, він щоразу згадуватиме той п’єдестал з підвалу.

Сергій разом зі смертником піднімався на ліву сходинку, потім підштовхував його далі вгору, щоби той зійшов на центральну. Поряд з головою засудженого гойдався зашморг, а Сергій Харч збігав униз, брав із полиці папку з гербом Країни Рад і гучно зачитував вирок:

— Іменем Країни Рад… — далі звучало ім’я та прізвище засудженого, а далі йшли вже кілька десятків разів чуті кілька десятків слів, що їх Іван Івак знав напам’ять, і які зводилися до суті: — засуджується до вищої міри покарання!

Поки Сергій Харч бадьоро торохтів текст вироку, Іван Івак одягав на голову засудженого чохол, потім зашморг, зістрибував із підніжжя й виштовхував його з-під ніг. А Харч вмикав гучномовець, з якого починала литися революційна пісня «Смєло таваріщі в ногу, духом окрєпнєм в борьбє».

Пісня заглушала хрипіння повішеного, який швидко заспокоювався у зашморгу і починав розгойдуватися, як тяжок на мотузці. Івак знав: справу доведено до кінця, якщо те, що нап'ялося було в тюремних штанях, здулося. Так їх проінструктував лікар Майович. Інакше він і не звертав би уваги, а так щоразу відзначав: таке жалюгідне, таке перелякане, а в штанях — як на гарячих танцях із гарячою дівкою.

Лікар Майович пояснив, що в повішеного напинається завжди. Навіть якщо вішають старого діда. Це смертник кохається з її Величністю Смертю. Але взяти Смерть ні в кого виходить. Це та жінка, яка не віддається, а бере.

Поряд із шибеницею стояла домовина. Вони разом із Харчем знову підсували п’єдестал до шибениці, виймали тіло із зашморгу й відносили його у труну, не знімаючи чохла з голови. Конвой забирав труну. А потім приходили загадкові прибиральниці, яких вони ніколи не бачили, і драїли кімнату мінус тридцять один, поки вони з Сергієм Харчем пили чай у підсобці мінус тридцять один біс. Іноді Харч підходив до шафи з інвентарним номером (-31-біс), діставав звідтіля пляшку коньяку. Вони із Харчем пили за упокій душі того, кому щойно заподіяли смерть, хоча й не вірили в безсмертну душу.

— Ні в якому разі не знімай чохлів зі своїх жмурів, — сказав Івакові один товариш, який також виходив на нічні чергування в кімнату мінус тридцять один, — бо один раз побачиш і далі працювати вже не зможеш!

І хоча лікар Майович, який був свідком тої розмови, відразу заперечив, сказавши, що справжній герой має спокійно дивитися смерті в обличчя, а вони, лицарі незримого фронту, покликані бути справжніми героями. Слова того товариша запали Іванові в душу глибше, ніж слова лікаря Майовича про героїзм. Глибше, ніж усе, чуте на політінформаціях, які регулярно проводилися для них, хто служив у спецроті особливого призначення в ті нелегкі роки, коли Країна Рад особливо пильно полювала на своїх ворогів.

— Зашморг милив! — кричатиме йому через чверть століття його син Валерій, який умітиме отримувати все, що заманеться, від батька, дорікаючи того його минулим лицаря незримого фронту.

Сержант Івак не милив зашморгу, бо не відповідав за стан інвентарю для виконання вироку. Про це дбали якісь інші виконавці. Він тільки перевіряв справність і наявність згідно зі списком.

Перевіривши, щоби гріб біля п'єдесталу стояв так, аби страченого було недовго нести, Іван помічав відбитий кут у головах труни. І яка вже тут різниця, але саме так було відбито кут минулого разу під час виконання вироку в його попереднє чергування. Та й позаминулого разу, здається, був той самий пощерблений кут. Згодом він збагне, що на всіх смертників, очевидно, був один гріб, в якому їх виносили з кімнати мінус тридцять один, а далі їхні тіла утилізовували вже без домовини, а гріб із пощербленим кутом вертали на його місце.