Томас Кініллі - Список Шиндлера

На «Емалії» атмосфера була не така відчайдушна. В емалевому цеху серед верстатів були ніші, які створювали умови для тривалого любовного побачення. У переповнених бараках розподіл на чоловічу і жіночу частини був суто теоретичним. Відсутність постійного страху, ситніші харчі — це все створювало менш гарячкову атмосферу. До того ж Оскар і далі не пускав есесівський гарнізон усередину без свого особистого дозволу.

Один із в’язнів згадує, що відбувалося в разі, якщо якась офіційна особа з СС вимагала доступу на територію. Поки есесівець ішов сходами, Оскар натискав особливу кнопку у своєму кабінеті, яка вмикала дзвінок на території табору. Це був сигнал, по-перше, негайно загасити всі заборонені цигарки, якими Оскар регулярно наділяв працівників («Сходіть до моєї квартири, — майже кожного дня казав директор комусь із цеху, значущо підморгнувши, — і наповніть оцей портсигар»). По-друге, чоловіки й жінки, почувши дзвінок, мали повернутися на ті нари, які за ними записані.

Ребекку зненацька заскочила оця пам’ять про зниклу культуру: в Плашуві вона зустріла молодого чоловіка, який залицявся до неї так, наче вони сиділи в цукерні на Ринку. Наступного ранку, коли вона спустилася сходами з кабінету Штерна, Йозеф показав їй своє робоче місце. Він креслив плани нових бараків.

— А який номер твого бараку, і хто там Älteste (староста)?

Ребекка відповіла з належною скромністю. Вона на власні очі бачила, як Гелену Гірш тягають за волосся по коридору, і знала, що сама загине, якщо раптом шкрябне шкіру на пальці Амона. Але цей юнак повернув їй дівочу сором’язливість.

— Я прийду і поговорю з твоєю матір’ю, — пообіцяв Йозеф.

— У мене немає матері, — сказала Ребекка.

— Тоді я поговорю з Älteste .

Оце так залицяння — він питає згоди старших, ніби життя і часу вистачить на все. Це був настільки фантастичний і галантний кавалер, що вони навіть ще не цілувалися. А пригорнути одне одного як слід їм вдалося якраз у домі Амона. Це було після сеансу манікюру. Отримавши від Гелени мила і гарячої води, Ребекка крадькома пробралася на верхній поверх, порожній через іще не завершений ремонт, щоб там попрати блузку і білизну. Прала вона у своїй посудині для харчів. Завтра туди наливатимуть суп.

Вона возилася з отим маленьким відерком мильної води, аж тут прийшов Йозеф.

— Що ти тут робиш? — спитала Ребекка.

— Роблю вимірювання для креслень, це треба для ремонту, — пояснив він. — А ти що тут робиш?

— Сам бачиш, — відповіла Ребекка. — І, будь ласка, говори тихіше.

Йозеф, пританцьовуючи, прикладав рулетку так і сяк до стін і виступів.

— Будь уважний, — просила вона його, знаючи про суворі стандарти Амона.

— Поки я тут, можу й тебе виміряти, — сказав Йозеф.

Він обміряв рулеткою її руки, приклав стрічку одним кінцем до її потилиці, а другим — до попереку. Ребекка не заперечувала, відчуваючи, як він торкається її пальцем, відзначаючи розміри. Але коли вони міцно пригорнулися одне до одного, Ребекка суворо сказала йому йти. Ця вілла — не місце для млосного вечора.

У Плашуві були й інші відчайдушні романи, навіть в есесівців, але розвивалися вони не так безхмарно, як стосунки між Йозефом Бау і манікюрницею. Обершарфюрер Альберт Гуяр, той самий, який розстріляв доктора Розалію Блау в гетто і Діану Райтер після обвалу фундаментів, закохався в єврейку з табору. Дочка Мадріча захопилася молодим євреєм із тарновського гетто — той, звичайно, працював на тарнoвській фабриці Мадріча, доки досвідчений ліквідатор Амон наприкінці літа не вчинив із тарновським гетто так само, як і з краківським. Тепер юнак працював у цехах Мадріча в Плашуві, і дівчина могла навідувати його там. Але з цього нічого вийти не могло. У самих в’язнів були свої ніші й закутки, де могли зустрічатися подружжя чи коханці. Але все — і закони Райху, і дивний кодекс в’язнів — стояло на заваді роману фройляйн Мадріч і її коханого. Так само чесний Раймунд Тіч закохався в одну зі своїх швачок. То теж була тиха, потайна і загалом нещаслива любов. Ну а обершарфюрерові Гуяру сам Амон наказав припинити ці дурниці. Тож Альберт пішов зі своєю дівчиною до лісу і з найніжнішим жалем вистрілив їй у потилицю.

Узагалі, здавалося, що над пристрастями есесівців нависає якась смертна тінь. Скрипаль Генрі Роснер і його брат акордеоніст Леопольд, які розсипали віденські мелодії над обіднім столом коменданта, це відчували. Одного вечора високий стрункий сивий офіцер Ваффен-СС завітав до Амона обідати і, багато випивши, попросив Роснерів заграти угорську пісню «Сумна неділя». У цій пісні співається про почуття, які переживає молодий чоловік, готовий учинити самогубство через втрачене кохання. Саме отаке надзвичайне почуття, як помітили брати Роснери, було дуже близьке есесівцям у години дозвілля. Власне, ця пісня набула недоброї слави в тридцяті роки: уряди Угорщини, Польщі й Чехословаччини всерйоз розглядали питання, чи не заборонити її, бо з її популярністю поширилася епідемія самогубств. Молоді люди, збираючись прострелити собі голову, часто цитували її слова в передсмертних записках. Цю пісню давно заборонило Управління пропаганди Райху. А тепер оцей високий, елегантний гість, достатньо дорослий, щоб його діти були вже підлітками, які самі переживають перші закоханості, усе підходив до Роснерів і просив: «Ну заграйте “Сумну неділю”». І хоча доктор Геббельс цього б не дозволив, тут, у дикій Південній Польщі, ніхто б не став сперечатися з офіцером СС, якого охопили спогади про нещасливе кохання.