— Я зараз не можу викликати свою машину, гере оберштурмбанфюрере. Та й у паливі я обмежений.
Чурда спитав, чи не думає Оскар, що СД доправить його додому.
Оскар знизав плечима.
— Але ж я живу на далекому краї міста, — сказав він. — Іти далеко.
Чурда засміявся.
— Оскаре, я попрошу одного з моїх шоферів тебе підвезти.
Але коли лімузин було подано до ґанку, мотор гудів, а Шиндлер, озираючись на порожні вікна за спиною, чекав якогось знаку від цієї окремої республіки, царства тортур, безумовного ув’язнення — пекла за ґратами, де ніхто не вимінює речі за каструльки й кухлики, — Рольф Чурда притримав його за лікоть.
— Без жартів, любий мій Оскаре. Ти був би дурнем, коли б поволочився за якоюсь єврейською спідницею. У них немає майбутнього, Оскаре. Це не старомодне мислення антисеміта, запевняю тебе. Це політика.
Навіть цього літа люди за мурами чіплялися за думку, що гетто — хоч і мала, але постійна їхня територія. У це було доволі легко повірити у 1941 році. Там була пошта, навіть власні поштові марки. У гетто була своя газета, хоч і друкували в ній здебільшого декрети з Вавелю та Поморської. На Львівській було дозволено відкрити ресторан, то був ресторан Фьорстера, де брати Роснери, повернувшись від небезпек сільського життя й мінливих селянських настроїв, грали на скрипці й акордеоні. На короткий час здалося, що поновиться й шкільна освіта у справжніх класах, що оркестри будуть збиратись і грати регулярно, що єврейське життя оформиться в повнокровний організм, об’єднуючи вулиці, ремісника з ремісником, ученого з ученим. Бюрократи СС з Поморської ще не продемонстрували людям, що сама думка про таке гетто — не просто безглузда вигадка, а грубе порушення раціонального руху історії.
Тож коли унтерштурмфюрер Брандт викликав голову юденрату Артура Розенцвейга на Поморську і побив його руків’ям стека, то він намагався виправити невиліковні погляди цього чоловіка на гетто як місце постійного проживання. Гетто — це запасна колія, пересадка, обгороджена автобусна зупинка. Усе, що сприяло протилежним поглядам, було заборонено до 1942 року.
Тож це гетто відрізнялося від тих, давніх, що їх старші люди з любов’ю згадували. Музика в такому місці — не професія. Були такі «не професії». Генрі Роснер пішов працювати в їдальню на повітряну базу Люфтваффе. Там він зустрів молодого шеф-кухаря на ім’я Ріхард, веселого хлопця, котрий, як це може собі дозволити кухар, ховався від історії ХХ століття серед усіляких кулінарних і барних справ. Вони з Генрі Роснером так подружили, що Ріхард посилав скрипаля через усе місто по платню для працівників кухні Люфтваффе. Німцю довіряти не можна, казав Ріхард; останнього разу один такий утік до Угорщини з усією сумою.
Ріхард, як усякий бармен на своєму місці, чув свіжі новини і був улюбленцем чиновників. Першого червня він прийшов до гетто зі своєю дівчиною з фольксдойчів — вона була в довгій накидці з каптуром на обличчі, з огляду на червневі зливи такий одяг був цілком доречним. Завдяки своїй професії Ріхард знав багатьох офіцерів, у тому числі вахтмайстра Освальда Боско, тож його запросто впустили до гетто, хоча офіційно йому там бути не дозволялося. Пройшовши крізь браму, Ріхард перетнув пляц Згоди і пішов за адресою Генрі Роснера. Генрі дуже здивувався гостям. Він попрощався з Ріхардом на кухні лише кілька годин тому, а тут він ще й із подружкою, обоє причепурились, як на офіційний візит. Генрі ще сильніше відчув, яка дивна стоїть пора. Останні два дні мешканці гетто ставали в чергу перед будівлею старого польського ощадбанку на Юзефінській, щоб отримати нові посвідчення. До жовтої Kennkarte з паспортною фотографією в сепії й великим синім «J» тепер — якщо поталанить — додавали синю наліпку. Можна було побачити, як люди виходили з банку, розмахуючи своїми картками, прикрашеними Blauschein, — немовби та наліпка доводила їхнє право дихати, їхню постійну придатність. Працівники кухні Люфтваффе, гаража вермахту, фабрики Мадріча, Шиндлерової «Емалії», фабрики «Прогрес» без клопоту отримували Blauschein. Але ті, кому було відмовлено, відчували, що навіть їхнє громадянство в гетто перебуває під питанням.
Ріхард сказав, що малому Олеку Роснеру варто пожити вдома в його подружки. Певне, він щось таке почув на кухні. Але ж він не зможе вийти за браму, сказав Генрі. Ми вже з Боско домовилися, відповів Ріхард.
Генрі й Мансі вагались і радились між собою, а дівчина з каптуром обіцяла відгодувати хлопчика шоколадом.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу