Томас Кініллі - Список Шиндлера

Тоді вони пішли ліворуч, і в коридорі, під вартою, він наслухав, чи не чути приглушених криків, які в цій монастирській тиші можуть просочуватись у вічка на стінах. Його повели вниз сходами до клаустрофобічного тунелю повз ряд замкнених камер, одна з яких мала ґрати зовні. Там сиділо з півдюжини в’язнів в одязі з короткими рукавами, кожен на окремому сидінні, розвернувшись до стіни, так що їхніх облич не було видно. Оскар помітив в одного з них порване вухо. Хтось шморгав, але чомусь не наважувався витерти ніс. «Кльоновська, Кльоновська, чи ти вже телефонуєш, золотко моє?»

Відчинили камеру, і Шиндлер увійшов. Він трохи нервував, що там буде багато людей. Але в камері був тільки один в’язень — солдат у шинелі, якою закутався, щоб зігрітися, по самі вуха. Він сидів на одних із двох нар у камері — на кожних лежав солом’яний матрац. Умивальника, звичайно, не було. Відро з водою і помийне відро. Сусід виявився штандартенфюрером Ваффен-СС (аналог звання полковника), зарослим легкою щетиною, в несвіжій сорочці без ґудзиків під шинеллю і брудних черевиках.

— Ласкаво прошу, пане, — криво посміхнувся офіцер, підіймаючи руку в привітанні.

То був красивий чоловік, на кілька років старший за Оскара. Він міг виявитися підсадною качкою. Але було дивно, чого він тоді у формі й при такому високому званні. Оскар глянув на годинник, сів, устав, подивився на високі вікна. У камеру трохи просочувалося світла з двору для прогулянок, але з такого вікна не визирнеш, щоб розрядити незручну близькість двох нар, на яких сидиш обличчям до сусіда, склавши руки на колінах.

Урешті-решт вони почали розмову. Оскар був обережний, а штандартенфюрер розбалакався. Як його звати? Філіп. Він не вважає, що в тюрмі слід називати прізвища. Понад те, саме тут люди згадують про те, що в них є ім’я. Якби ми раніше почали називати одне одного на ім’я, ми б зараз були щасливішим народом.

Оскар зрозумів, що цей чоловік — не підставна особа, що з ним стався якийсь зрив — може, воєнний невроз.

Він воював у Південній Росії, і його батальйон допомагав усю зиму втримувати Новгород. Тоді він отримав відпустку, поїхав до своєї подружки в Краків, там, як висловився, «вони загубилися одне в одному», і через два дні по закінченні відпустки його заарештували в неї вдома.

— Мабуть, я вирішив, — сказав Філіп, — не сильно носитися з точними датами, коли побачив, як усяка наволоч, — він махнув рукою вгору, маючи на увазі планувальників СС, бухгалтерів, бюрократів, — коли я побачив, як живуть оці . Не те що я навмисно дезертирував. Просто я відчув, що мені належиться певна, чорт забирай, свобода.

Оскар спитав, чи не краще йому було на Поморській. Ні, сказав Філіп, краще я тут буду. Поморська на готель схожа.

Зате в цієї наволочі тут камера смертників, уся в блискучих хромованих ґратах. Але, без жартів, що такого зробив Оскар?

— Поцілував єврейку, — признався той. — Свою працівницю. Отакі підозри.

Філіп розреготався:

— Ой-йой-йой! Що, в тебе не стояв?

Весь вечір штандартенфюрер Філіп лаяв СС на всі заставки. Злодії і розпусники, казав він. Просто не віриться, які гроші деякі з тих смердюків мають. А починали ж як страшне непідкупні. Уб’ють якогось поляка нещасного за контрабанду кіла шинки, а самі, в дідька, живуть, як ганзейські барони.

Оскар поводився так, ніби це все було для нього новиною, немовби сама думка про продажність серед райхсфюрерів болісно вражала його провінційну судетську наївність, через яку він ото забувся й приголубив єврейську дівчину. Нарешті Філіп, втомившись від бурхливого вияву почуттів, задрімав.

Оскару захотілося випити. Чарка-друга допомогла б йому збавити час, зробила би штандартенфюрера кращим товариством, якщо він не підставний, а в протилежному разі — пошила б його в дурні. Оскар дістав десять злотих і написав на купюрі прізвища й телефонні номери — цього разу вже з десяток. Він дістав решту чотири купюри, пом’яв їх в руках і постукав у вічко. На нього звідти визирнула серйозна фізіономія середніх літ, яка належала сержантові СС. Цей чоловік не скидався на ката, який заганяв поляків до смерті чи відбивав комусь нирки чобітьми, — але, звичайно, в цьому й сила тортур: ніколи не чекаєш такого від людини з лицем сільського дядечка.

— Чи можна замовити п’ять пляшок горілки? — спитав Оскар.

— П’ять пляшок, пане? — перепитав сержант. Він би міг дати слушну пораду недосвідченій молодій людині, яка ще не вміє пити. Але й міркував, що Оскар може доповісти його начальству.