Томас Кініллі - Список Шиндлера

Сім днів поїзд їхав до Дахау, і за той час померла половина попутників у вагоні Роснерів. Коли нарешті приїхали і вагон відчинився, звідти випав труп, а тоді Олек, який на сніжку побадьорішав, відламав з-під вагону бурульку і став жадібно її облизувати. Отак їздили Європою в січні 1945 року.

Для в’язнів ґолешувських каменоломень дорога була ще тяжчою. Залізнична накладна на два їхні вагони, яка зберігається в архівах «Яд Вашему», показує, що їх везли без їжі понад десять днів, а двері вагону примерзли й були зачинені. Р., якому було тоді шістнадцять років, згадує, що люди зішкрібали лід зі стінок вагону, щоб утамувати спрагу. Навіть у Біркенау їх не випустили. Процес нищення лютував у свої останні дні. На цих людей там не мали часу. Їх тримали у вагонах на станціях, чіпляли новий паровоз, везли ще вісімдесят кілометрів, знову відчіпляли. Їх лишали у вагонах перед брамами таборів, де коменданти відмовляли їм з тієї простої причини, що тепер ці люди не мають промислової цінності, і тому, що з вигодами — нарами й харчами — всюди було сутужно.

Під ранок наприкінці січня їх відчепили від паровоза і залишили на рейках біля Цвіттау. Оскар стверджує, що йому зателефонував друг і повідомив, що з вагонів чути, як там шкребуться і кричать люди. Їхні благання звучали багатьма мовами, адже в тій пастці сиділи, судячи з документів, словенці, поляки, чехи, німці, французи, угорці, голландці й серби. Імовірно, тим другом, який телефонував Оскарові, був його шваґро. Оскар попросив його підтягти вагони до Брюннліцької станції.

Того ранку стояв лютий мороз — мінус тридцять за Цельсієм, згадує Штерн. Навіть точний Біберштейн говорить, що мороз був аж ніяк не менший за двадцять градусів. Розбудили Польдека Пфефферберґа, він приніс своє зварювальне начиння і повирізав з вагонів двері, лід на яких був міцний, як залізо. Він також чув нерозбірливі благання з вагонів.

Те, що відкрилося очам людей Шиндлера, коли вагон відчинився, описати важко. У кожному вагоні посередині лежала гора скрижанілих трупів з дико переплетеними руками й ногами. Ті сто людей, які залишилися в живих, жахливо пахли, почорніли від морозу і так охляли, що скидалися на скелети. Як потім виявилося, ніхто з них тоді не важив більше за тридцять п’ять кілограмів.

Оскара на станції не було. Він був на фабриці, де на території цехів готували теплий куток для ґолешувських прибульців. В’язні демонтували останні непотрібні гоффманівські верстати і відтягали їх до гаражів. На підлогу настелили соломи. Шиндлер уже втиг сходити до коменданта Ліпольда й поговорити з ним. Унтерштурмфюрер не хотів приймати ґолешувців, так само як і решта комендантів, які їх не пускали до табору останні кілька тижнів. Ліпольд гостро відзначив, що ніхто не може вдати, що оці люди — то працівники на зброярському виробництві. Оскар це визнав, але пообіцяв внести їх у книги і платити за кожного по 6 райхсмарок на день.

— Коли вони оклигають, я зможу їх використовувати, — сказав Оскар.

Ліпольд відзначив два аспекти ситуації. По-перше, Оскара було годі спинити. По-друге, збільшення Брюннліцу і більша сума податку за працівників порадує Гассебрьока. Ліпольд би взагалі швиденько повносив їх у документи заднім числом, так, щоб тоді, коли людей із Ґолешува заносили на фабрику, Оскар уже за них платив.

У цехах їх позагортали в ковдри і поклали на соломі. З директорської квартири вийшла Емілія, за нею двоє в’язнів тягли здоровенне відро каші. Лікарі оглянули обморожених і прикинули, скільки потрібно мазі, щоб їх лікувати. Доктор Біберштейн сказав директорові, що ґолешувським прибульцям потрібні вітаміни, хоча знав, що в Моравії такого не дістати.

Тим часом шістнадцять замерзлих трупів поклали в сараї. Ребе Левартов відзначив, що їх так скрутило морозом, що цих покійників буде важко поховати за всіма правилами юдейського обряду, який не допускав ламання кісток. Цю ситуацію, розумів Левартов, треба обговорити з комендантом. У Ліпольда в розпорядженнях Секції D була низка директив, у яких наполягалося, щоб есесівський персонал утилізував трупи шляхом спалювання. У котельні для цього були всі умови: в промислових печах тіло могло практично випаруватися. А проте Шиндлер двічі вже відмовився спалювати тіла.

Уперше це сталося, коли Янка Файґенбаум померла в брюннліцькій клініці. Ліпольд одразу наказав спалити тіло. Оскар почув від Штерна, що для Файґенбаумів і Левартова це украй неприйнятно, та і в нього ця ідея викликала опір, мабуть, через залишки католицизму в його власній душі. У ті роки католицька церква виступала проти кремації. Оскар не тільки відмовив Ліпольду у використанні печі, а й наказав теслям зробити труну, ще й сам надав коня та віз, щоб Левартов і родина покійниці поїхали за каменоломні й поховали дівчину в лісі. Батько й син Файґенбауми ішли за возом, рахуючи кроки від брами табору, щоб, коли закінчиться війна, знати, де лежить тіло Янки.