Томас Кініллі - Список Шиндлера

Свідки кажуть, що Ліпольд лютував, побачивши, що Шиндлер так балує в’язнів. Дехто з Брюннліцу навіть зауважує, що Оскар міг виявляти до Левартова й Файґебаумів навіть більше делікатності й уважності, ніж до власної дружини.

Удруге Ліпольд вимагав використовувати печі, коли померла старенька пані Гофштаттер. Оскар, на прохання Штерна, заготував ще одну труну, дозволив покласти туди металеву пластину з основними відомостями про покійницю. Левартову разом із міньяном [18] В юдаїзмі — кворум, потрібний, щоб виголошена молитва вважалася молитвою всієї громади, під час громадського богослужіння й деяких релігійних церемоній. у складі десятьох чоловіків, які читали кадиш [19] Єврейська молитва, яка прославляє святість імені Бога і виражає прагнення остаточної спокути й спасіння. над покійниками, дозволили залишити територію табору і влаштувати похорон. Штерн стверджує, що заради пані Гофштаттер Оскар започаткував єврейський цвинтар у католицькій парафії Дойч-Білау, сусіднього села. Як каже Штерн, Оскар пішов до парафіяльного костьолу тієї неділі, коли померла пані Гофштаттер, і спробував домовитися зі священиком. Швидко скликали парафіяльну раду, і вона погодилася продати невелику ділянку землі за католицьким цвинтарем. Немає сумнівів, що дехто в раді був проти такого рішення, адже в ті часи канон тлумачився дуже вузько у тому аспекті, кого можна й кого не можна ховати на освяченій землі.

Інші авторитетні джерела з числа в’язнів стверджують, що єврейський цвинтар Оскар почав організовувати тоді, коли прибули вагони з Ґолешува з отими скрученими тілами. Оскар також пізніше згадує, що саме з прибуттям ґолешувських мерців він вирішив купити ту землю. Ще розповідають, що коли парафіяльний священик показав ділянку за мурами церкви, на якій ховали самогубців, пропонуючи поховати ґолешувські тіла там, Оскар відповів: вони не самогубці — вони жертви великого вбивства.

У кожному разі, між смертю пані Гофштаттер і прибуттям вагонів із мерцями з Ґолешува часу пройшло небагато, і вони всі були поховані за юдейським обрядом на унікальному єврейському цвинтарі в Дойч-Білау.

З того, як усі в’язні Брюннліцу розповідають про ці похорони, видно, яке моральне значення вони мали в таборі. Ті покручені трупи, які було винесено з товарних вагонів, здавалися вже не людськими тілами. Дивлячись на них, люди лякалися, якою крихкою є насправді людська природа. У тих, хто не вижив у вагонах, її відібрали, позбавивши їжі, чистоти, тепла. Єдиним способом повернути їм людськість — і собі також — був гідний обряд. Так що обряд, який чинив Левартов, — піднесений хоровий спів кадишу — справляв на в’язнів Брюннліца значно глибше враження, ніж будь-який похорон у відносно спокійному довоєнному Кракові.

Щоб тримати ділянку під єврейський цвинтар в порядку на випадок майбутніх потреб, Оскар найняв унтершарфюрера СС середніх років і заплатив йому завдаток.

Емілія Шиндлер теж мала свої справи й домовленості. Зібравши гору фальшивих паперів з допомогою Бейського, вона підрядила двох в’язнів покласти в кузов однієї з фабричних вантажівок доволі горілки й цигарок і наказала відвезти її до великого шахтарського міста Острави біля кордону генерал-губернаторства. Там у військовому шпиталі вона змогла домовитися з різними знайомими Оскара — і привезла до Брюннліцу мазі від обмороження, сульфаніламіди й навіть вітаміни, що їх Біберштейн і не сподівався добути. Такі відрядження для Емілії стали регулярними. Вона почала всюди їздити, як її чоловік.

Після перших смертей інших уже не було. Ґолешувські прибульці були вже «мусульманами», і вважалося, що цей стан є незворотним. А проте Емілія вперто не хотіла цього визнавати. Вона не здавалася й згодовувала їм відра киселю.

— Із тих, хто врятувався з Ґолешува, — згадує доктор Біберштейн, — без її турботи не вижив би ніхто.

Ці люди почали з’являтися в цехах, намагалися виглядати корисними. Одного дня єврейський комірник попросив одного з них перенести ящик до цеху.

— Ящик важить тридцять п’ять кіло, — сказав хлопець, — а я тридцять два. Як же я в дідька його донесу?

І ось на фабрику, де машини не працювали як слід, а по цехах бродили люди, які ще скидалися на городніх опудал, тієї зими приїхав Амон Ґьот. Його саме випустили з в’язниці, і він вирішив завітати до Шиндлерів. Суд СС звільнив його з бреславської тюрми з огляду на діабет. На Ґьотові був старий костюм — можливо, форма з відпоротими нашивками. Про те, що означав його візит, ходили чутки, та й досі ходять. Хтось гадав, що Ґьот прийшов просити про матеріальну допомогу, хтось — що Оскар тримав у себе якесь його майно: гроші чи ще щось таке, що лишилося після однієї з останніх краківських оборудок Амона, де Оскар, можливо, виконував роль агента. Деякі, хто працював ближче до кабінету Оскара, гадають, що Амон навіть просився до Брюннліцу на посаду якого-небудь управителя. Сказати, що досвіду такої праці Ґьот не мав, ніхто б не наважився. Власне, правдою можуть бути всі три версії, хіба тільки малоймовірно, щоб Оскар колись виконував роль Ґьотового агента.