Томас Кініллі - Список Шиндлера

У кінці списку Оскара Тіч тепер додав над офіційними підписами прізвища працівників Мадріча. Додалося майже сімдесят імен, які вписав Тіч зі своєї та Оскарової пам’яті. Серед них була і сім’я Файґенбаумів — дочка-підліток із невиліковним раком кісток, юний син Лютек із такими-сякими навичками ремонту швацьких машин. Тепер під пером Тіча вони всі перетворилися на кваліфікованих працівників зброярського відділу. У квартирі співали, голосно розмовляли, сміялися, дим від цигарок затуманював усе, а Оскар і Тіч у куточку перепитували одне в одного імена, мучилися правописом польських прізвищ.

Урешті, Оскар поклав руку на зап’ястя Тіча. Усе, більше не можна. Вони і з такою кількістю вже можуть нам відмовити. Тіч і далі пригадував імена, і наступного ранку прокинувся, кленучи себе, бо запізно пригадав одну людину. Тепер уже все, він досяг межі й вимучився роботою. Він був блюзнірськи близький до того, щоб воскресити людей самою згадкою про них. Він не скупився на згадки. Ось яке послання до світу це було — послання, складене в душній, накуреній квартирі Шиндлера, де Тічеві було важко дихати.

Список був не бездоганний, однак новий комендант Бюхер, який перебував на своїй посаді лише для того, щоб згорнути табір, сам не цікавився б, хто там записаний, хіба що звертав би увагу на його чисельність. А от чиновник, який займався персоналом, Марсель Ґольдберґ, мав змогу трохи почаклувати над документом. В’язні знали, що Ґольдберґ бере. І Дреснери знали. Юда Дреснер, дядечко Ґені — Червоної Шапочки і чоловік пані Дреснер, яку колись подруга відмовилася ховати за стіною, батько юних Янека і Данки, — цей Юда Дреснер про те знав. Родина пояснювала свою присутність у списку Шиндлера просто: «Він заплатив Ґольдберґу». Що саме він йому дав, вони так і не дізналися. Ювелір Вулкан, імовірно, аналогічним чином вніс до списку себе, дружину і сина.

Польдек Пфефферберґ почув про список від сержанта СС на ім’я Ганс Шрайбер. Шрайбер, молодик років двадцяти п’яти, мав у Плашуві таку саму лиху славу, як і решта тамтешніх есесівців, але Пфефферберґові до певної міри симпатизував; такі стосунки між конкретним есесівцем і конкретним в’язнем були не рідкістю для тієї системи. Ця своєрідна дружба почалася, коли Пфефферберґ, староста групи свого бараку, отримав доручення помити вікна. Шрайбер оглянув роботу, помітив десь патьок і почав залякувати Пфефферберґа в стилі, який часто передував страті. Пфефферберґові урвався терпець, і він сказав Шрайберові: мовляв, ми обидва знаємо, що вікна помиті як слід, а коли Шрайбер шукає приводів його розстріляти, то хай бере і стріляє, а не морочить йому голову. Парадоксально, але цей спалах Шрайбера повеселив — і тепер він час від часу зупинявся поговорити з Пфефферберґом, спитати, як ся мають він і його дружина, а іноді давав Леопольдові яблуко для Міли. Улітку 1944 року Польдек відчайдушно звернувся до нього, благаючи зняти Мілу з потяга, яким жінок із Плашува відсилали до страшного табору Штуттгоф на Балтиці. Міла вже стояла в шерензі тих, кого саджали до вагонів для худоби, аж тут прибіг Шрайбер, розмахуючи якимсь папірцем, і відкликав її. Іншого разу, однієї неділі, він п’яним прийшов до бараку Пффеферберґа і перед ним та ще кількома іншими в’язнями розплакався, каючись у «жахливих речах», які він коїв у Плашуві. Шрайбер сказав, що хоче це спокутувати і піде на Східний фронт. Так він урешті й зробить.

Тепер він сказав Пфефферберґові, що в Шиндлера є список і хай Польдек зробить усе можливе, щоб у ньому опинитися разом із Мілою. Останні півтора року Шиндлер часто навідував Леопольда в гаражі й щоразу обіцяв його врятувати. Однак Польдек став таким вправним зварювальником, що керівники гаража, яким була життєво необхідна високоякісна робота, ніколи б його не відпустили. Тепер Ґольдберґ сидів зі списком у руках — себе він туди вже записав, — ну а Леопольд, давній товариш Оскара, колись частий гість у квартирі на Страшевського, гадав, що його заради старої дружби туди вже записано.

— Діаманти є? — спитав Ґольдберґ Пфефферберґа.

— Ви серйозно? — перепитав Польдек.

— Цей список, — відказав Ґольдберґ, чоловік, який випадково отримав неймовірну владу, — вартий діамантів!

Тепер, коли віденський меломан гауптштурмфюрер Ґьот сидів у в’язниці, брати Роснери, придворні музиканти, могли спокійно прокладати собі шлях до списку. І Долек Горовиць, який раніше прилаштував дружину й дітей на «Емалію», тепер переконував Ґольдберґа внести туди себе і всю сім’ю. Горовиць весь цей час працював на центральному складі і примудрився назбирати деякі цінності. Тепер він віддав їх Марселеві Ґольдберґу.