Алай - Коли курява спаде

У пізніші часи божевілля стає шляхом практики для цілої низки так званих божевільних йогінів. Згадка про книгу одного божевільного лами виникає на сторінках роману напередодні страти монаха Вангпо Єшея, який допустив зникнення інституту туси: «живий будда Цікер подарував йому книгу, написану колись давно одним божевільним ламою». Йдеться скоріше за все про записи Кунга Легпай Сангпо (1455–1529), прозваного за веселу вдачу, своєрідне відчуття гумору і незвичну поведінку — Позбавлений розуму Кунга чи Друкпа Кунле, найвідоміший, нестяменний, блаженний у Тибеті. Йогін, поет, персонаж фольклору, який двадцять років мандрував Тибетом, Бутаном. Монах офіційної школи гелук читає піднесений йому живим буддою, офіційним представником іншої діючої школи, твір, автор якого також пройшов вишкіл ще однієї буддійської школи — друкпа (підшкола школи каг'ю), але потім обрав інший шлях. Це шлях мандрівного ченця, оголеного жебрака, безстрашного і веселого викривача своєї чернецької братії і суспільства. Він висміював спосіб життя монахів гелукських монастирів Дрепунг (Брайбунг), Ганден (Галден), полюбляв жінок і саме через них ніс своє вчення незвичними для офіціозу засобами, викликаючи сміх очищення. Сцена спільного шаленства на маковому полі, що представлена у романі, є не тільки відлунням культів плодючості, але виглядає як данина пам'яті Кунлега. Зображення «сороміцької речі», або «кореня життя», яку «жінки заліпили ячиним кізяком», відтворюється доволі часто на стінах домів мешканців Бутану та інших гімалайських князівств, як оберіг від злих духів, згідно з наказом Кунлега. Друкпа Кунлег заснував монастир, де є лінгам, а бездітні паломники звертаються з молінням про їх дарування. Тибетці — пияки і завсідники відповідних закладів — завжди згадують ім'я Друкпи разом з Аку Тонпой (Аку Тонпа, Аку Томпа), іншим, вже зовсім не святим персонажем, що фігурує у тибетському фольклорі як вчитель народної мудрості. Вважається, що Аку Тонпа, також як Друкпа, належав до школи каг'ю, але до іншого її відгалуження — дрігун.

Поява імені Аку Тонпи на сторінках роману є знаковою. Алай вводить його і переказ однієї з його пригод після того, як головний герой не реалізував можливість стати правителем, коли Вангпо Єшей вдруге втратив язика, а молодший син міняє свій звичайний одяг на одяг однієї із колись закатованих жертв і замовкає. Розповіді і Друкпа Кунлега, й Аку Тонпи сповнені іномовлення. І Алай використовує його. Зміна одягу — один із важливих символів тих, хто ступає на шлях, відмінний від традиційного і звичного і властивий багатьом релігійним течіям, як основним, так і їх відгалуженням.

Одяг, як і його відсутність, були важливими зовнішніми символами і мали велетенське внутрішнє значення, як-от у йогінів чи в суфіїв. Зміна звичного одягу на лахміття жебрака знаменувала перехід з одного стану свідомості в інший. Одяг зберігає в собі енергетику — благодать чи прокляття її власника: чи то правителя, чи то святого, чи то страченого. Зміна одягу — зміна особистості. Вперше одяг страченого виникає, коли молодшому сину туси, спадає на думку відвідати дім катів з бажанням побачити їхні таємниці: «Одяг висів на окремих жердинах. …Він звисав так тихо, ніби тут, стоячи, спали багато людей. …виднілися слабкі сліди крові, які вже почорніли. …Я …приготувався побачити… якесь висохле обличчя… Навіть коли Соднам Г’ялцен відважно накинув на себе одне з тих убрань, нічого не сталося», хоча, за визначенням маленького ката, «цей одяг — незвичайний, його залишили люди, що померли на страті, тож у ньому живуть їхні душі». Нічого і не могло статися, оскільки відбулися тільки зовнішні зміни: він набув чоловічої зрілості, шаленіли червоні маки, сталося перше вбивство і зрушилася земля від землетрусу, бо «Дурень зазвичай не може ні кохати, ні ненавидіти, тому бачить тільки голі факти. Завдяки цьому його душа, яку так легко поранити, перебуває у відносно безпечній позиції». Наступного разу мотив одягу виникає, коли молодший син, фактично своїми діями довівши право на престол, і втрачає його, зрозумівши, що жадає стати правителем, йому зраджує дружина: «…а решта вбрання в кімнаті, що мала фіолетово-чорні сліди крові на своїх шиях, закачалася в повітрі, ніби й дійсно в них мешкали чиїсь душі. Мене охопило нестримне бажання вдягти це вбрання, і я не відмовився від свого наміру… Хоча в цьому вбранні я почувався стиснутим, ніби мене хтось міцно обійняв…» Тобто стан правителя в уявленні родичів і підлеглих не вкладається і в його уявлення про справедливого владника — г'єлпо чи туси, і він уже став на інший шлях. З позиції розумних він — божевільний, став розумним і знову впав у божевілля. Проте набутий досвід змінив його внутрішньо, надав йому здатності бачити і передбачати, але не подарував можливості змінювати власну свідомість і розповідати про це.