Алай - Коли курява спаде

Представлений в романі і фольклор, пісні, оповіді, обряди, літературні тексти, що постали складовою народної культури. І серед них ті, що створені під впливом літературної традиції, зокрема, так званих «Любовних пісень», або точніше — «Життєпис Ценгн'єна Г'єцхо, складений з віршованих уривків», що створені в стилі шей — народних пісень. Йдеться про Ценгн'єна Г'єцхо, Далай-ламу 6-го (1683–1706), чия постать не вписується в традиційні уявлення про правителя теократичної держави і певним чином не відповідає якостям духовного наставника. Така двоїстість відбилася в ставленні до нього як у дослідників його творчості, так і послідовників буддійського віровчення. Для одних Ценгн'єн Г'єцхо — в першу чергу поет, майже такий як Міларепа (1052–1135), і його збірку пісень можна вважати викладом у поетичній формі власної біографії. Для інших — він великий знавець тантризму, і пісні в такому контексті розглядаються іноді як свідоцтва езотеричної практики, візуалізацій тантрика, таємних ритуалів тощо. Проте Алай наводить текст народної любовної пісні: «Не турбуйте їх — // Ні ту красуню, // Ні грішника-ченця…», що є далеким відгомоном образу духовного пастиря з нестандартною поведінкою (недотримання чернечих обітниць, пияцтво, надання переваги світському способу життя тощо) і його творчого спадку, що так легко ввійшов у народну поетичну творчість.

Образ недоумкуватого молодшого сина з роману вписується не тільки в світову літературну традицію створення образів божевільних героїв, але в першу чергу в тибетську як сакральну, зокрема образ Міларепи, так і фольклорну, особливо образи Друкпа Кунлегпа, Аку Тонпа. У літературі божественне божевілля відбивається в аскетизмі. Йдеться, зокрема, про відлюдництво, Незвичний зовнішній вигляд, наприклад, повна нагота чи оголений «корінь життя» або «скіпетр страсті», бо, за словами Міларепи, він «вийшов з лона матері абсолютно голим», а коли прийде смерть і він покине тіло, то і «залишиться зовсім неприкритим». Такий вигляд може супроводжуватися провокативними діями в раблезіанському стилі, несумісними з традиційним уявленням про святість. Цей напрямок надзвичайно яскраво представлено у творчому спадку Міларепи (1052–1135), мага, йогіна і геніального поета, який вважав, що божевілля є одним із шляхів до просвітлення, оскільки сам пройшов його, почавши з помсти. Він опанував магічне мистецтво руйнування і під час весілля, аби помститися родичам, розвалив будинок, загубивши тридцять п'ять чоловік і залишивши в живих тільки дядька і тітку. Опанувавши магію керування погодою, нищить градом врожай на полях ворожих до нього селян. Відтак майбутній йогін зрозумів, що зло породжує зло і вертається до того, хто його чинить. Він почав шукати шляхи до пробудження свідомості, бо «Мечуться п'ять ворожих отрут / В країні недобрих думок». На цьому шляху йому допомагали вчителі, а серед них тибетець Марпа (1012–1097), індійський йогін Падампа Санг’є (вважається, що прожив п'ятсот сімдесят два роки), дякуючи яким і власному медитативному досвіду, що відзначений у народній говірці: «У лісі немає нікого спритніших за бабуїнів і мавп. На оборі немає нікого дурніших за корів та овець. В горах же немає нікого вправнішого в спогляданні, ніж Миларепа». Такий ідеал відлюдництва виявляється близьким безіменному недоумкуватому сину туси: «І в ту мить я пережив радість людини, закинутої іншими людьми й навіть цілим світом», коли він опинився поруч з усамітненим місцем монаха Єшея Вангпо. Він з’являється оголеним, але його нагота іноді є ситуативно обумовленою — під час купання з дівчиною в озері, бо це є природним для тибетського суспільства, як спільні фінські бані. Іноді, під час переговорів з тусинею на березі того ж озера, нагота набуває іншого значення — таким чином отримати перевагу над супротивницею, позбавити її впевненості тощо.

Міларепа називає себе божевільним аскетом, який не визнає ні ганьби, ні стиду, але його божевілля — стан зміненої свідомості — просвітлення, шлях до якого важкий, оскільки: «…Деякі божеволіють від несвідомих дій // Деякі божеволіють від паводку хтивості // Деякі божеволіють від вогню гніву — ненависті // Деякі божеволіють від темряви невідання» // Деякі божеволіють від отрути гордині». Божевілля — це стан афекту, і впасти в нього не всі можуть. Проте з тих, хто в нього увійшов, не всі здатні повернутися і розповісти про цей стан. Пройти цей шлях можливо, якщо зрозуміти, що «отрути», тобто афекти психіки, мають бути не знищеними, а усвідомленими і трансформованими у свої протилежності й постати складовою пробудженої свідомості. Увесь спектр «отрут» представлений у романі у людському вимірі з позицій персонажів роману і його головного героя, який вважав, «що й розумним людям де в чому не стає розуму. Я ж, хоча й був дурним, однак мав щось недосяжне для решти людей». Ось це «щось недосяжне для решти людей» — паросток, зернина — виокремлює головного героя серед усіх інших. Його наявність і призводить до сприйняття молодшого сина туси як недоумкуватого. Причиною появи можливого майбутнього пробудження постають «несвідомі», «божевільні» дії батька, бо «Туси набув мене, коли був п'яний, тож мені тепер залишається тільки погодитись бути дурнем». Гнів — ненависть, що є «отрутою», «божевіллям», не вважається такою в традиційному суспільстві, відтвореному в романі, бо помста, яка здійснюється, для нього є нормою, оскільки гнів — ненависть до ворога в людях — завжди напоготові. Засліплені «отрутою» гордині члени родини, найближче оточення, підлеглі сприймають як божевілля відсутність у дурня, з їхньої точки зору, бажання захопити силою владу. Домінує «отрута» невідання, що, як пелена, вкриває всіх, зокрема й недоумкуватого героя, чиї очі не прозрівають, залишаючись такими, як у «сновида».