Василь Шевчук - Григорий Сковорода

Схопився з свого твердого лояіа й відчув нестримний голод. Шукати трапезу! Ти заробив, Григорію, свій хліб насущний.

У напівтемних сінях зіткнувся з не6оя;ем сотника.

— Пане учителю, вас кличуть епіскоп.

— От тобі й на! А я ж хотів піти поснідати.

— Звелів прийти негайно.

— Хай буде так… — зітхнув Григорій. — Коли голодне тіло — то півбіди, коли ж душа алкав — уся біда… Де він, Івасю?

— В палаці свому. Отець Гервасій казав, що злющий дуже…

— Тоді біжу! — пожартував Григорій.

— Візьміть «Поетику», яку вам дав преосвященний.

— Навіщо?

Івась знизав плечима.

Відчувши щось недобре, Сковорода вернувся в келію, взяв під пахву книгу Кониського і швидко вийшов.

Іосаф сидів у кріслі під образами. Кивнув у відповідь на привітання і спитав:

— Ти що, забув латинську мову?

— Здається, ні.

— Тоді навіщо перетворив Колегіум на ігрище?

— Я не запрошував студентів інших класів, — знизав плечима Сковорода.

— А я запрошував тебе навчати поетики, а не смішити нас інтермедіями!

— Ви ж не були, не чули…

— Єпіскоп, як і господь, усе знає й чує, — промовив зло Іосаф.

— Не помічав, щоб хтось сміявся, — насумрився Сковорода.

— У нас студенти чемні, — сказав епіскоп. — Крім того, я нагадати мушу, що тут не ярмарок, а слов'яно-греколатинська школа, юдоль науки, храм мудрості…

— Ну й що?

— А те, що в нас лунати має солодкозвучна латинська мова.

— Все добре у певній мірі і в певний час…

— Для мудрості не може бути міри.

— Латина не рівнозначна мудрості, — зауважив на те Григорій. — На ній дурниць написано ніяк не менше… Лице епіскопа взялося плямами.

— Ти тямиш, що говориш? Великі римляни…

— Ми ж то не римляни. І не великі, — додав лукаво. Григорія вже починала тішити ця суперечка, цей несподіваний химерний диспут.

Єпіскоп довго перебирав папери.

— Дай-но сюди Кониського, — звів на Григорія колючі сірі очі. — Мені сказали… Що це таке?! — спитав сердито, розкривши книжку.

— Напевне, миші… — зніяковів Григорій.

— Та як ти смів?! — гримнув епіскоп.

— Я не вкусив і разу.

— Блюзнірствуеш? Та без цієї книги нам, як без рук, без ніг! По чому ми тепер навчатимемо премудрощам віршоскладання? Прокляті звірі не пощадили й напису… — скрушавсь епіскоп, перегортаючи нещасну книжку. — Тепер хоч їдь до Києва… Можливо, там напишуть… Або дадуть готову…

— Я напишу, — сказав Григорій тихо. — Дозвольте!

— Ти? — перепитав епіскоп і посміхнувся. — Ну що ж… — додав, спідлоба дивлячись на зухвальця. — Як кажуть, дай боже нашому теляті… Пиши! За тиждень мені покажеш… А поки що твоїх студентів отець Гервасій поводить з миром по вертоградах ' біблії.

Єпіскоп рішуче встав і вийшов. Де й ділися його привітність, ввічливість, із якою він розмовляв учора і проводжав Григорія аж до дверей.

Владики світу люблять, щоб їм корилися беззастережно, мовчки. Увірувавши в свою безмежну зверхність 1 непогрішність, вони сіяють величчю й не визнають ніяких істин, окрім своїх. Для них розумний — смирний, друг — раболіпний і недостойний, ворог — хто сумнівається, шукає, думає.

Ніби побитий, Григорій вийшов із палат епіскопа й побрів осіннім містом. Обминав опале жовте листя, що, наче скалки сонця, горіло де-не-де на неширокій вулиці. Вдихав дражливі пахощі гарячих страв та перестиглих груш 1 філософствував. Перегортав своє життя, як не дописану, але давно почату книгу. Нонсенс! Він не потрібен світові такий, як е, яким створила його природа, чи бог, чи просто батько з матір'ю. Всі намагаються переліпити його на свій кшталт, припасувати, немов каптан чи не по мірці пошиту шапку. Хто нетвердий, податливий, неначе віск, той благоденствує. Сини й онуки борців за волю стають панами й торгують совістю та посполитими не згірш од шляхти або дворян московських. Гребуть, хапають, рвуть на шматки политу кров'ю многострадальну землю. Онуки лицарів гендлюють волею, як ті повії, що по шинках тиняються, своїм нещасним тілом!

Зі степу з півночі влетів у місто вітер, підняв бадилля, куряву.

Холодний вітер! Такий за виграшки пооббиває листя, війне снігами й позаганяє в нори бурлаків, звірів…

Насунув шапку і застебнув каптан. Не так од вітру, що розгасався вулицями, як од прийдешнього, яке чигало на нього хижим, морозним оком Іосафа.

Ще нині вранці таке ласкаве, таке веселе місто тепер здавалося йому чужим, похмурим. Підсліпуваті старі будинки, убогі ятки і занехаяні, облізлі храми гнітили душу. А ще старці, каліки, брудні, обідрані — неначе душі з пекла… їх із кожним роком більшає, оцих знедолених… А може, вони щасливі? Задовольняються лиш необхідним, а непотрібним нехтують. Хіба не в цьому щастя? Можна наїстись гускою і марити лебедем, а можна з'їсти черствий окраєць хліба і бути ситим…