Софі Перино - Дочка Медічі

— Мій любий,— благаю я,— ви мусите врятувати себе. Ви не можете бути моїм чоловіком, але ви можете прославитися як один із найвідоміших і найвпливовіших чоловіків Франції. Не дозволяйте моєму братові вкрасти ваше майбутнє, як він украв моє,— мій голос тремтить і, попри відчайдушні зусилля, сльози нестримно котяться. Генріх дивиться мені прямо у вічі.

— Що я маю зробити? — хрипло запитує він.

— Попросити руки принцеси де Порсіан.

— Ви прирікаєте мене на нещасне життя.

— Я прирікаю не лише вас, а й себе. Однак я вважаю це непоганою угодою. Можливо, ви не знайдете щастя в особистому житті, але досягнете успіху в інших царинах. Я молюсь, аби так і було,— я справді так думаю, але, промовивши це вголос, відчуваю, що останні сили залишають мене. Я падаю додолу й, забувши про гідність, гірко плачу.

Схилившись на коліна, Генріх пригортає мене до себе й заколисує, немов дитину.

— Допоможіть їй,— каже він моїй сестрі.

— Ніхто, крім вас, їй не допоможе.

Ніжно колишучи мене, Генріх притискається губами до моєї скроні, а потім шепоче мені на вухо:

— Я одружуся з нею. Сподіваюсь, Бог пробачить мене за те, що я брехатиму біля вівтаря й за те, що я завдав вам такого болю,— піднявши голову, він звертається до присутніх.— Робіть як знаєте. Можете просити руки цієї пані від мого імені — я візьму з нею шлюб.

Я відчуваю, як на мою щоку впала сльоза Генріха. Відводячи погляд від мого коханого, я завважую, що герцог Лотаринзький відвертається чи то розчулений, чи то шокований виявом емоцій свого кузена. Клод і герцогиня де Немур стискають одна одну в обіймах. Попри те, що їхні очі мокрі від сліз, вони переможно блищать. Я теж мала б радіти цій перемозі, адже Генріх урятований, але я зосереджена лише на наших із герцогом стражданнях.

Моя сестра робить крок уперед і простягає до мене руку.

— Ні! — рішуче втручається Генріх.— Не чіпайте. Вам вдалося розлучити нас, але я не відпущу її. Не зараз!

Я щільніше пригортаюсь до нього.

Нас залишають наодинці. Я не бачу цього, а скоріше відчуваю. Гупання важких дубових дверей свідчить, що вони пішли. Раптом мене пронизує жахлива думка, що це наше останнє побачення.

Рука Генріха занурюється в моє волосся, смикає і пестить водночас. Він тремтить — не від бажання, а від горя; зі мною відбувається те ж саме. Відкинувши голову, я бачу в його очах відображення мого душевного болю.

— У нас мало часу,— ридаю я. Точніше, у нас взагалі його немає.

— Не забувайте мене,— каже він,— коли вони відішлють вас до Португалії.

Болісно думати, що він одружиться з іншою жінкою, але ще гірше усвідомлювати, що я ніколи його не побачу, коли покину двір.

— Ні за що в світі,— кажу я, торкаючись його щоки.— Моє серце ваше, і цього не змінити. Я залишаю його вам — кому б не віддали мою руку.

Нахилившись, він цілує мене. Я відчуваю солоний присмак наших сліз. Наш поцілунок глибокий, але в ньому немає пристрасті. Це виключно духовний поцілунок — єднання двох сердець, двох душ, які незабаром роз’єднають.

— Ходімо,— мовить Генріх,— вийдемо звідси з власної волі, доки вони не повернулися забрати вас.

Я розумію, що він має на увазі. Нам не залишили жодного вибору: ми можемо лише попрощатися як забажаємо, і цим правом не варто поступатися. Витираючи сльози обома руками, я підводжусь і питаю:

— Це схоже на відчуття, коли ви зазнаєте поразки й покидаєте поле бою?

— Так,— ствердно киває він.— Як виявилося, ми не змогли перемогти сьогодні, але краще гідно здатися, ніж благати про милість, у якій нам відмовлено.

Тримаючись за руки, ми виходимо з високо піднятими головами. Але мене все одно мучить думка: «Чому ж ніхто не зглянувся над нами — ані наш король, ані наш Бог?»

апніть завіси. Я не вставатиму.

Жийона прямує до вікна, але Генрієта зупиняє її. Моя подруга рішуче наближається до ліжка, де я лежу, відкинувшись на стінку.

— Годі вже! — вона трясе мене за плечі.— Стільки місяців ви марнієте і втрачаєте сили!

Я знаю, що це правда, але мовчу. Здається, така реакція розлючує її сильніше.

— На королівській шлюбній церемонії у Мезьєрі ви були присутні лише тілом. У Блуа ви тинялися, наче привид,— Генрієтта відпускає мене, і я падаю на подушки; вона береться в боки.— Нарешті ми повертаємось до Парижа. І що? Усе місто веселиться, крім вас!