Софі Перино - Дочка Медічі

Жодних причин усміхатися немає, але я роблю це, помітивши насмішкуватий вираз на обличчі Анжу. Одна справа — почуватися розчавленою. Інша — дозволити моєму брату побачити, що я розчавлена. Коли ми з королем закінчуємо другу фігуру, усі приєднуються до танців. Карл спокійно питає:

— Це ви покликали його сюди сьогодні?

— Я? Я не хотіла, аби він приходив,— я кажу правду, і, здається, моя інтонація переконує Карла в щирості цих слів.

— Мені неприємно завдавати вам болю,— каже він. Я вірю йому. У цьому він зовсім не схожий на Анжу.— Я не можу допустити, аби Гіз нахабнішав. Як і казала мати, з цим покінчено, Марго. І не сумнівайтеся,— співчуття в його голосі миттєво зникає,— я радше побачу герцога мертвим, ніж дозволю йому стати частиною нашої родини.

— Я відмовилася від нього, Карле, присягаюсь!

— Ви маєте зробити більше. Довести це.

Як можна довести таке?

Аж раптом у натовпі танцюючих я бачу принцесу де Порсіан, і з жахливою впевненістю усвідомлюю, як треба діяти. Упевненість змінюється відчаєм. Якби моя гордість не вимагала протриматися весь танець і мені не залишалося виконати ще одне страшне завдання, я б уже не дихала, упала додолу й розпалася на порох.

Коли музика припиняється, я вирушаю на пошуки Шарлотти. Вона й без моїх пояснень чудово розуміє, що мені не місце в забитій ущент залі, де всі штовхаються і сміються. Узявши за руку, вона веде мене до дверей. Коли залишається кілька футів до виходу, з’являється баронеса де Рец. Я не чекаю на її запитання.

— Я повертаюсь до своїх апартаментів. Якщо ви думаєте, що моє горе потребує ще одного свідка, можете приєднатися.

Мабуть, Шарлотта очікувала, що я знепритомнію, ледве ми зникнемо з поля зору придворних: вона якось дивно коситься на мене, поки я швидко крокую до моїх апартаментів. Коли ми вже майже дійшли, натикаємось на Генрієтту.

— Він у безпеці, але він розбитий,— каже вона. У її погляді немає ані тіні того задоволення, що зазвичай супроводжує подібні вилазки.

— Ми всі розбиті,— каже Шарлотта, коли ми дістаємось передпокою.— Що б там люди не думали про сварку герцога з королем, закладаюсь, ніхто не уявляв, що його милість проженуть із Лувру.

— Поза сумнівом, зараз вони уявляють дещо набагато гірше,— каже Генрієтта.

— Це моя провина,— нарешті мій язик розв’язується, і я можу говорити.

— Ні! — відповідає Шарлотта.— Ви тут ні до чого.

— Який сенс підтверджувати чи заперечувати провину? — з нетерпінням запитує Генрієтта.— Що нам робити?

Я відкриваю рота, але не можу вимовити жодного слова. Я глибоко вдихаю, після чого роблю іншу спробу.

— Генріх мусить одружитися. Він мусить негайно владнати цю справу з вашою сестрою.

Слова виходять уривчастими, немов моє розбите на друзки серце. Якась частина мене очікує, що Шарлотта й Генрієтта не погодяться зі мною, проте, хоч вони й виглядають здивованими, жодна не заперечує.

— Його доведеться переконувати,— каже Генрієтта.— Потрібні вагомі аргументи, я не впораюсь самотужки.

Сподіваюсь. Боже милий, я сподіваюсь на це. Якщо Генріха не жахатиме перспектива одружитися з принцесою так, як вона жахає мене, я буду безутішна.

— Я напишу Клод. Генріх не самотній у своїй біді; весь Лотаринзький дім має бути глибоко стурбованим через лихо, що його спіткало.

— Так! — Генрієтта схвально киває.— Чоловік герцогині захоче якнайшвидше вирішити цей конфлікт. Запросіть їх обох до двору.

Від думки про те, що мені доведеться сказати, до горла підступає клубок. Я мушу розповісти дуже болісну правду: розкрити не лише глибину моїх почуттів і моєї втрати, а зраду й жорстокі вчинки нашої родини. Єдине, що приносить певну втіху: про жахливі гріхи Валуа довідається одна з нас.

Я страшенно нервую. Рахую й рахую дні в очікуванні прибуття Клод до Парижа. Вона не приїхала вчора, тож сьогодні має бути тут. Віддана сестра, вона одразу відповіла мені, пообіцявши зарадити моїй біді й знайти спосіб урятувати мого коханого. Мені байдуже, що буде зі мною. Якщо Генріху не загрожуватиме небезпека, я залюбки прийму будь-які нещастя.

Мати знає, що герцог із герцогинею ідуть до нас. Хіба могло бути інакше? Без її відома не впаде жоден лист із дерев у садах її палаців. Вона тихенько насвистує собі під ніс, чекаючи на візит доньки, з якою їй пощастило більше, ніж зі мною: Клод вийшла заміж, коли їй звеліли, її репутація бездоганна. Спостерігаючи, як королева цокає язиком і, усміхаючись, годує свого папугу, я замислююсь, чи здогадується вона про справжню причину їхнього приїзду. Підозрюю, що так. Було б дивно, якби герцог Лотаринзький не приїхав дати пораду своєму родичу.