Софі Перино - Дочка Медічі

— Шарль уже розмовляє з ним?

— Він не прислухається до наших порад,— каже герцогиня.— Він знає, що потрапив у немилість, і навіть погоджується, що його життя в небезпеці, але відмовляється виправляти ситуацію.

Її милість відводить нас до сусідньої кімнати. Мій зять стоїть руки в боки. Відчинивши двері, ми уриваємо його на півслові. Генріх, який сидить навпроти нього, скоріше виглядає нудьгуючим і роздратованим, ніж переляканим. Побачивши мене, він підхоплюється.

— Маргарито! — його манера вимовляти моє ім’я, світло в його очах... Я не встигла розпочати, а вже почуваюсь розчавленою. Лише кілька кроків, і він опиняється біля мене, обвиває рукою мій стан і пригортає мене жестом заступника, незважаючи на непристойність таких дій.— Ці дурні не розуміють, як я кохаю вас.

— Ми розуміємо,— відповідає Клод.— Але ми також розуміємо, що кохання не зробить вас щасливим і не поверне ваше становище при дворі.

— Король публічно відвернувся від вас, сину,— каже Анна Д’Есте.— Кажуть, незабаром відбудуться перемовини з єретиками. Невже ви бажаєте, аби Лотаринзький дім та Гізи не брали в них участі? — я відчуваю, як Генріх напружується.

— До біса короля і гугенотів!

— Саме цього я й боялася,— наполегливо каже його мати.— Подумайте, якої шкоди ми можемо завдати Франції, якщо впевнені католицькі голоси герцогів Лотаринзьких не лунатимуть на мирних перемовинах. Ви готові пожертвувати душами ваших співвітчизників лише тому, що закохалися до нестями?

— Якщо мої співвітчизники і мій король недостатньо розумні, аби подбати про порятунок власних душ, чому я мушу цим перейматися? Я віддано виконував свій обов’язок перед усіма. Але замість винагороди отримав приниження. Віднині я відмовляюсь бути вірним підданим його величності.

Попри те, що нас у кімнаті лише п’ятеро, Анна Д’Есте та моя сестра знервовано озираються, почувши ці слова.

— Від ваших амбіцій ви теж відмовляєтесь? — запитує мати Генріха.— Вас задовольнить життя людини зі знищеною репутацією? Ви ладні відкинути все, що ваш батько здобув для нашої родини, й жити — якщо вам дозволять жити — у Жуанвілі, забутий усіма?

Мій коханий здригається, наче йому дали ляпаса. На якусь мить здається, що він відпустить мене, але потім його пальці знову стискаються.

— Я впевнений, це не зайшло так далеко,— він намагається засміятися, але марно.— Або, принаймні, триватиме недовго.

— Ваша високосте,— звертається до мене герцогиня де Немур.— Поговоріть із ним.

— Так, Маргарито, говоріть,— просить Генріх.— Скажіть їм, що значать наші почуття для нас обох.

— Генріху, ви знаєте, що я кохаю вас,— я здивована власним спокійним голосом,— але моя сестра має рацію: Карл ніколи не дозволить нам бути щасливими. Він налаштований проти нас, а єдина людина, яка могла б це змінити,— моя мати — бажає нам лиха.

Цього разу він таки відпускає мене й відходить на крок, аби краще роздивитися моє обличчя. Біль і збентеження в його очах крають мені серце.

— Ви просите мене одружитися з іншою? Адже саме це пропонує герцог Лотаринзький. Він хоче, аби я дозволив принцесі де Порсіан зайняти місце, яке мало бути вашим,— його голос схвильований, але самовпевненість все ще відчувається. Генріху, я обожнюю ваше зухвальство, проте, зараз ваша бравада недоречна.

Він з нетерпінням відступає ще на один крок, кружляє навколо мене, після чого приглушує голос і допитується, пронизуючи мене поглядом, немов заточеним мечем:

— Ви більше не хочете бути моєю дружиною?

— Мені не треба брехати — я лише молю вас бути розважливим. Понад усе на світі я хочу бути вашою дружиною, але мій життєвий досвід засвідчує, що мої бажання не мають значення, ніколи не мали. Під час того балу король сказав мені, що він радше побачить вас мертвим, ніж дозволить нам одружитися,— я завважую, що герцогиня де Немур ледве втримується на ногах від цих слів.— Гадаєте, якщо ми не можемо бути разом, я бажаю вам смерті? Ви хочете, щоб цей гріх був на моїй совісті?

Генріх похнюплює голову. І я розумію, що ми близькі до перемоги. Успіх ніколи не був таким гірким на смак. Перша сльоза котиться по моїй щоці, і я сердито змахую її. Я не можу дозволити собі підкоритися емоціям, доки не закінчу те, що повинна закінчити.

— Генріху, подивіться на мене.

Він не піднімає очей.

Повільно, немов стара бабця, у якої хрустять суглоби, я подаюсь уперед і стаю перед ним на коліна. Я бачу, що він дивиться на мене крізь опущені вії.