Софі Перино - Дочка Медічі

Двері відчиняються. Я з нетерпінням дивлюсь у той бік. Це лише Анжу. Поза сумнівом, він прийшов за мадемуазель де Р’є. Він знову зв’язався з нею і поводиться вкрай непристойно. Я повертаюсь до свого рукоділля.

— Погляньте, кого я зустрів у дворі,— каже Анжу.

Я знову здіймаю погляд. Клод!

— Дочко,— мати почергово пропонує моїй сестрі обидві руки для поцілунку, а потім — обидві щоки,— ви привезли дітей?

Клод уже має шістьох.

— Ні. Шарль вирішив залишити їх у Бар-ле-Дюк, оскільки наш візит не триватиме довго.

Мати обнімає Клод і веде її до лавки навпроти мене.

— Він має рацію,— каже вона.— З вини Коліньї та його людей дороги щодня стають усе небезпечнішими. Сьогодні вранці я отримала звістку, що він зупинився у Шаріте-сюр-Луар. Але нам краще не говорити про війну. Я майже весь час думаю про це на шкоду моєму здоров’ю, і, боюсь, без особливої користі для королівства вашого брата.

— Пані,— відповідає Клод,— ви недооцінюєте себе. Може, війна поки що не закінчилася швидкою й остаточною перемогою, якої бажали би найвідданіші піддані його величності, але ваші мудрі поради — неабияка підтримка для короля та його військ,— потім, звертаючи погляд до мене, вона каже: — Сестро, сподіваюсь, ви добре почуваєтесь.

Мати суворо дивиться на мене.

— Ваша сестра вчинила притаманне молодим безрозсудство і внаслідок цього почувається пригніченою.

Мене дратує, що вона так банально описує мою особисту трагедію, але я мовчу.

— Я впевнена: що б не накоїла Маргарита, вона вже покарана. У неї серце справжньої Валуа,— вона підводиться.

— Ви вже йдете? — запитує мати.

— Мушу. Я ще не була в нашому готелі. Я так жадала бачити вас, що переконала Шарля спершу привезти мене сюди. Однак якщо ми повернемось на вечерю, мені треба розпакувати речі й позбутися дорожнього пилу,— Клод прямує до дверей і, зробивши кілька кроків, зупиняється.— Ви дозволите мені взяти з собою Маргариту?

— Так. Ви добре впливаєте на неї. До того ж, у своєму нинішньому гуморі вона нікому не приносить користі — ані собі, ані нам.

Анжу відходить у бік, пропускаючи нас.

— Немає сенсу бити її; ми вже спробували.

Клод кидає на нього крижаний погляд, після чого шепоче мені:

— Сміливіше.

Ми хутко виходимо на двір, де стоїть її паланкін. Усівшись біля мене, вона каже:

— Готель де Немур.

Мені перехоплює подих.

— Вибачте, що не попередила вас завчасно, але відтоді, як прочитала вашого листа, я твердо впевнена: що швидше ми владнаємо цю справу, то краще. Перш ніж поїхати до Лувру, ми з Шарлем відвідали герцогиню де Немур. Її милість одразу збагнула наш план, але вона боїться, що її сина важко переконати. Зрештою, він дуже рішучий чоловік і звик отримувати те, чого хоче.

— Що ж нового я можу сказати герцогині? Усе це вона вже чула від вас.

— Ви не зрозуміли. Поки я була тут, Шарль поїхав за своїм кузеном.

Генріх! Я зустрінуся з Генріхом у готелі де Немур. Ось до чого я аж ніяк не готова: обговорювати з ним шлюб, який мене вб’є.

Клод має схвильований вигляд.

— Вам вистачить сил побачитися з ним? Гадаю, ніхто не має над ним такої влади, яку маєте ви.

Чи вистачить мені сил? У цю мить я боюсь, що ні. Попри те, що після балу я постійно переконувала себе, що врятую Генріха будь-якою ціною, боюсь, я не зможу відштовхнути його. Я заплющую очі. Боже, молю Вас, дайте мені достатньо сил, аби пожертвувати собою, і зробити цю жахливу, але необхідну річ. В ім’я Вашого Сина, який віддав своє тіло на побиття, а своє життя — заради прощення чужих гріхів, допоможіть мені зректися всіх моїх надій на майбутнє і врятувати коханого.

Коли я розплющую очі, Клод все ще дивиться на мене.

— Розвернути паланкін?

— Ні. Герцог мусить покинути двір і не повертатися, доки не одружиться з принцесою де Порсіан. Лише тоді нашим ворогам доведеться замовкнути. Лише тоді я врятую дорогоцінне мені життя. Якщо потрібна моя допомога, я зроблю все, що в моїх силах.

Вона бере мою руку й цілує її.

— Ви справді маєте серце Валуа або, якщо точніше, серце Медічі.

Здивована, я здогадуюсь, що вона має на увазі: усі знають, що мати здатна робити те, на що інші не здатні; її сила перевищує силу всіх її синів, разом узятих. Невже я успадкувала від неї не лише огидні риси, а й щось корисне?

Коли ми прибуваємо до готелю де Немур, герцогиня вже чекає на нас біля входу. Вона обіймає Клод, а зі мною вітається реверансом. Її погляд насторожений, але я не можу докоряти їй за це. Певно, вона мене ненавидить, адже її сини — це її життя, а з моєї вини на небезпеку наражається найстарший і найулюбленіший із них.