Элизабет Гилберт - Місто дівчат

Як він, мабуть, злився через те, що серед ночі мусить розгрібати все, що я накоїла. Хвиля співчуття все наростала, і мені стало шкода всіх, хто коли-небудь вплутувався у брудну історію. У котрусь із тих халеп, що в них ми, люди, постійно потрапляємо, яких ніколи не помічаємо, з якими не вміємо давати раду, яких не можемо залагодити.

— Ти справді весь час про це думав, Френку? — запитала я.

— Весь час.

— Що ж, дуже шкода про це чути, — сказала я — і не злукавила.

— То не тобі шкодувати треба, Вівіан.

— І мені теж. Повір, у цій ситуації мені є про що шкодувати, ще й як. І тим паче тепер, коли я почула, як воно все сталося.

— Ти теж весь час про це думала? — запитав він.

— Та поїздка довго не йшла мені з думок, — визнала я. — Особливо твої слова. Дуже вони мене зачепили, не буду брехати. Але кілька років по тому я вирішила про це забути й відтоді не згадувала про той день. Тому не бійся, Френку Ґрекко, ти не зруйнував мені життя, ні. Пропоную просто викреслити той невеселий епізод із пам’яті — та й по всьому. Що скажеш?

Він зупинився як укопаний. Крутнувся і глянув на мене, широко розплющивши очі.

— Не думаю, що так вийде.

— Ясно, що вийде, — мовила я. — Спишемо все на те, що ми були молоді й невиховані.

Я поклала руку йому на плече — мені хотілося, аби він відчув, що віднині все буде добре, що вже все позаду.

Але він знову, як і в день нашого знайомства, різко скинув мою руку.

Цього разу здригнулася я.

Він і досі мене сахається — ось як я витлумачила його поведінку. Малу паскудну шльондру хіба могила виправить.

Побачивши мою гримасу, Френк скривився:

— О Господи, Вівіан, вибач. Зараз я тобі все поясню. Ти тут ні до чого. Просто я…

Він замовк, у розпачі роззирнувшись парком, наче шукав там когось, хто б порятував його або пояснив мені замість нього, у чому річ. Набравшись духу, він спробував ще раз:

— Не знаю, як це пояснити. Ненавиджу про це говорити.

Просто я терпіти не можу, коли до мене торкаються. У мене з цим проблема.

— Он як, — я ступила крок назад.

— Ти тут ні до чого, — повторив він. — То зі всіма так. Я терпіти не можу, коли до мене будь-хто торкається. Це після того так сталося.

Він показав рукою на правий бік свого тіла — там розповзались по шиї шрами від опіків.

— Тебе поранили, — ляпнула я, мов та ідіотка. Ясно ж як білий день, що його поранили! — Вибач. Я не знала.

— Та нічого. Звідки тобі було знати?

— Та ні, вибач, Френку. Справді.

— Перестань. Це ж не ти мені зробила.

— Все одно.

— Інших хлопців теж поранило в той день. Я прокинувся на плавучому шпиталі. Біля мене лежали сотні хлопців. Деякі з них попечені так само сильно, як я. Нас витягнули з води, яка палала вогнем. Але тепер більшість із них в нормі. Не розумію як. І в них нема тої проблеми.

— Тої проблеми, — повторила я.

— Ну коли ти терпіти не можеш, щоб до тебе торкалися. Не можеш сидіти спокійно. Не можеш бути в замкнутому приміщенні. То все не для мене. В машині я ще можу їхати, але тільки якщо сиджу за кермом, бо якщо треба довго сидіти на одному місці просто так — все, я не можу. Мушу весь час бути на ногах.

То ось чому він не хотів зустрітися зі мною в ресторані чи посидіти на лавці в парку. Він не міг перебувати у замкнутому приміщенні й не міг сидіти спокійно. І торкатися його не можна було. Ось чому він був худий як тріска — бо мусив цілий час ходити.

О Боже, який він нещасний.

Я помітила, що Френк розхвилювався, і запитала:

— Хочеш ще трохи пройтися парком? Сьогодні гарний вечір, і я люблю гуляти.

— Давай, — відповів він.

Так ми й провели той вечір, Анджело.

Просто гуляли, гуляли й гуляли.

Звісно, що я закохалася у твого батька, Анджело.

Закохалася, хоч це було цілковите безглуздя. Ми були такі різні, як ніч і день. Але, може, якраз у такому місці — у глибокій ущелині, що пролягає між двома протилежностями — кохання проростає найкраще.

Я була жінкою, яка все життя прожила серед комфорту й привілеїв, і мені завжди щастило пурхати в цьому світі У найкривавіше століття в історії людства я анітрохи не постраждала, якщо не враховувати дрібних клопотів, які накликала на свою голову через власну необережність. (Щаслива та людина, чиї проблеми — справа тільки її рук.) Я працювала з ранку до вечора, це правда, але ж так працювала більшість людей, а моя робота — шити гарні сукенки для гарних дівчат — давалася мені відносно легко. Крім того, я була вільнодумною, розкутою шанувальницею чуттєвих розваг, і пошук тілесних насолод був однією з рушійних сил у моєму житті А тоді з’явився Френк.