Элизабет Гилберт - Місто дівчат

Ось це і змусило мене підняти слухавку.

Твій батько уже чекав на мене в парку. І це при тому, що я прийшла зарано й жила за якихось три квартали звідти.

Він ходив туди-сюди перед фонтаном. Я впевнена, що ти пам’ятаєш його ходу. Він був одягнутий у цивільне: коричневі вовняні штани, світло-блакитна нейлонова спортивна сорочка й темно-зелена легка куртка-гаррінґтон. Одяг висів на ньому. Він був худий, як драбина.

Я підійшла до нього.

— Привіт.

— Привіт, — відповів він.

Я не знала, тиснути йому руку чи ні. Він теж не знав, що там кажуть правила етикету, тож ми так і стояли, не виймаючи рук із кишень. Я вперше бачила, щоб чоловікові було так ніяково.

Я показала на лавку й запитала:

— Може, сядемо й поговоримо?

Я почувалась по-дурному: так наче запрошувала його сісти на крісло у себе вдома, а не на лавку в громадському парку.

Він сказав:

— Я не дуже люблю сидіти. Може, пройдемося, якщо ти не проти?

— Я тільки за.

Ми рушили вздовж парку, під липами і грабами. Він мав широкий крок — якраз добре, бо я теж ступала широко.

— Френку, — звернулась я до нього, — вибач, що тоді втекла від тебе.

— Ні, це ти мене вибач.

— Ні, мені треба було лишитися й вислухати тебе. Так чинять дорослі люди. Але, з іншого боку, ти теж мене зрозумій. Я добряче здивувалась, коли знов побачила тебе через стільки років.

— Я знав, що ти розвернешся й підеш геть, коли почуєш, хто я. І це нормально.

— Послухай, Френку, це все було дуже давно.

— Я був малий і дурний, — сказав він. А тоді зупинився і глянув мені в очі. — Якого біса я думав, що мав право так з тобою розмовляти?

— Це вже не має жодного значення.

— Я ж не мав ніякого права. Який я був дурний, дідько б його побрав!

— Якщо вже на те пішло, — відказала я, — то я теж була мала й дурна. Того тижня я була найдурнішим дівчиськом у цілому Нью-Йорку. Ти ж пам’ятаєш, у що я тоді вляпалася?

Я намагалася трохи розрядити ситуацію, але Френк був сама серйозність.

— Повір, Вівіан, я просто хотів вразити твого брата. До того дня він ніколи зі мною не говорив. Узагалі мене не помічав. Та й чому він мав зі мною говорити — такий популярний хлопака, як він? А тоді — гоп! — він будить мене серед ночі. Френку, мені потрібна твоя машина. В училищі тільки я мав машину. І він це знав. Усі знали. Хлопці вічно просили її в мене позичити. От тільки машина та була не моя, Вівіан. А мого старого. Він дозволив мені нею їздити, але заборонив давати її комусь іншому. Ну і от я серед ночі перший раз у житті розмовляю з Волтером Моррісом — на якого я мало не молився — і кажу йому, що не можу позичити йому машину свого старого. Я спав як убитий, він збудив мене, і я хотів якось то йому пояснити і сам толком не розумів, що плету.

Френк говорив із усе сильнішим акцентом. Наче, вертаючись у минуле, вертався до самого себе — до свого найглибшого бруклінського нутра.

— Нічого страшного, Френку, — сказала я. — Уже все давно позаду.

— Дай мені висказатись, Вівіан. Мені дуже соромно за себе — вислухай мене. Я багато років хотів знайти тебе і сказати, як мені соромно. Але ніяк не наважувався тебе розшукати. Будь ласка, дай я тобі розкажу, як то все сталося. Я сказав тоді Волтеру: вибач, друже, але я нічим тобі не поможу. А тоді він усе мені розповів. Моя сестра наробила собі проблем, каже. Тепер треба вивезти її з міста, і то вже. Мусиш помогти мені врятувати сестру, каже. То що я мав робити, Вівіан? Сказати — ні, я не можу? Мене просив сам Волтер Морріс. А ти знаєш, який він був.

Так. Я знала, який він був.

Моєму братові ніхто не міг відмовити.

— То я й сказав, що позичу йому машину, тільки якщо сам сяду за кермо. Тільки думаю, що ж я скажу старому? Як я накрутив стільки кілометрів? Думаю, а може, Волтер після цього буде зі мною дружити. Думаю, як ми виберемося з училища в таку годину? Але Волтер усе влаштував. Дістав у командира дозвіл для нас двох на той день — рівно на добу. Такий дозвіл серед ночі могли дати тільки Волтерові, більш нікому. Не знаю, що він наговорив чи наобіцяв, аби його дістати, але він його дістав. А потім — раз! — і ми вже в Мідтауні, я закидаю твої валізи в машину свого старого, переді мною шість годин їзди до міста, про яке я перший раз чую, і чого мене туди несе — теж неясно. Я навіть не знав, хто ти така, але гарнішої дівчини за тебе я ніколи не бачив.

У його голосі не було й натяку на загравання. Як справжній поліцейський, він просто переказував факти.

— І от ми в машині, я за кермом, і тут Волтер як нападе на тебе. Я ще не чув, щоб хтось так на когось накидався. І що я маю робити, поки він тобі вичитує? Куди мені діватися? Я не можу того слухати. Ніколи не був у такій ситуації Я з південного Брукліну, Вівіан, хуліганів там не бракує, але розумієш, я з тих дітей, що в книжках сидять. Ні до кого не лізу. Нікуди не пхаюся. Як щось стається і хтось починає кричати — я раз і втік. Але з машини я втекти не можу, бо ж я за кермом. Та й він не кричав, хоч я тоді думав, що ліпше би вже кричав. Він просто лив на тебе болото, і то так спокійно. Пам’ятаєш?