Элизабет Гилберт - Місто дівчат

Ще б я не пам’ятала.

— І крім того всього, я ж нічого не знаю про жінок. Те, що він наговорив про тебе, про те, чим ти там займалася. Я ж поняття зеленого про то все не мав. А він ще й каже, що в газеті надрукували твоє фото, де ти робиш якісь дурниці, і то не сама, а вас там троє? Один з них якийсь там актор чи хто? А друга — хто-хто? Артистка? Я перший раз про таке чув. А він читає й читає тобі моралі, а ти сидиш собі на задньому сидінні, куриш сигарети і слухаєш то все. Я що не гляну в дзеркало — ти навіть оком не моргнеш. Усе, що він каже, тобі як з гуски вода. А Волтер ще більше заводиться, бо ти ніяк не реагуєш. То його ще більше розпалює. Клянусь, я ніколи не бачив, щоб хтось був такий спокійний, як ти.

— Та який там спокій, Френку, — сказала я. — Я була в шоці.

— В шоці чи не в шоці, а ти то все витримала. Таке враження, що тобі було наплювати. А я сидів весь той час, піт з мене лився, і думав собі: то оце ви цілий час так говорите? То це так поводяться багаті?

Багаті, подумала я. Звідки Френк узяв, що ми з Волтером багаті? А потім до мене дійшло. Ну так, звісно. Звідти ж, звідки ми взяли, що він бідний. І навіть не вартий нашої уваги.

Френк тим часом продовжував:

— А я собі думаю: вони ж навіть не помічають мене. Я для них ніхто. Волтер Морріс ніякий мені не друг. Він просто мене використовує. А ти — ти навіть не глянула на мене. Ще тоді в театрі ти сказала мені: «Зніми ці дві валізи». Так ніби я був носильником чи ким там. А Волтер навіть не познайомив нас. Ні, я розумію, що вам обом було не до мене, але в його очах я був ніхто, розумієш? Якийсь там задрипанець, який йому знадобився. Щоб віз його в машині. І от я їду і ламаю голову, як то перестати бути невидимкою, розумієш? А тоді думаю собі: ну, як всі, так і я. Зараз вставлю свої п’ять копійок. Буду як він — скажу тобі щось таке, як він всю дорогу каже. Тоді я й ляпнув те, що ляпнув. Обізвав тебе сама знаєш як. А тоді дивлюся в дзеркало і бачу твоє лице. Бачу, як тебе зачепили мої слова. Так ніби я прибив тебе на місці. Тоді глядь на нього — а йому ніби по голові битою дали. А я думав, що ляпну собі та й ляпну і нічого з того не буде. Думав, що буду крутим перцем, але де там, вийшло так, ніби я газ гірчичний випустив. Бо твій брат хоч і всипав тобі по перше число, але так він тебе не обзивав. Я бачив, що він ламав голову, як тепер з того виплутатися. Але потім так і махнув рукою. Ось що найгірше.

— Так, то було найгірше, — погодилась я.

— Послухай, Вівіан, — я в житті так нікого не називав, можу на Біблії присягнутись. Ніколи. Ні до того, ні після. Я не з таких. Звідки воно вилізло в той день? З того часу я тисячу разів прокрутив ту сцену в голові. Уявляв собі, як я то кажу, і думав: Френку, що з тобою в біса сталося? Слова самі вирвалися мені з рота, Богом клянусь. І після того Волтер вже мовчки сидів. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Він не захищав тебе, не казав, щоб я заткнув пельку. І ми ще кілька годин так їхали, мовчки. Я навіть вибачитися не мав як, бо знав, що мені не можна знов розтуляти перед вами свого рота. Що мене взагалі найняли не для того, аби я його розтуляв. Хоча мене й не наймав ніхто — але ти розумієш. Нарешті ми доїхали до вашої хати — я в житті такої хати не бачив, — а Волтер навіть не познайомив мене зі своїми батьками. Так ніби я пусте місце. А потім, коли ми верталися назад в училище, він ні слова до мене не сказав. Та що там — до самого випуску слова не сказав. Поводився так, ніби нічого не сталося. Витріщався на мене так, ніби перший раз бачив. Потім ми закінчили навчання, і я подумав: слава Богу, більше я тебе не побачу. Але те все ніяк не виходило мені з голови, і я нічого не міг з тим зробити. І от через два роки мене переводять на той самий корабель, що і його. Ото вже пощастило. Ясно, що він має вище звання, нічого дивного. Він поводиться так, ніби мене не знає. А я що — нічого. Тільки кожен Божий день думаю про одне й те саме.

Після цього у Френка немовби закінчилися слова.

Коли він отак слово за словом розповідав свою історію, намагаючись виправдатись, то дуже мені когось нагадував.

Аж раптом я здогадалася, кого саме: мене. Мене саму того вечора у гримерці Едни Паркер Вотсон, коли я відчайдушно старалася виправити своїми поясненнями те, що вже пізно було виправляти. Він поводився точно так само, як і я. Хотів заслужити прощення своїм поясненням.

У ту хвилину мене охопило співчуття — не тільки до Френка, а й до молодшої себе. Мені навіть Волтера стало шкода, з усією його гордістю й осудом. Це ж як принизливо йому було через мене і як жахливо він, певно, почувався, коли його виставили отак в дурнях перед тим, кого він вважав своїм підлеглим — а Волтер усіх вважав своїми підлеглими.