Адріан Кащенко - З ДНІПРА НА ДУНАЙ

військового, бо за своїм косяком Загнибіда послав зовсім у інший бік».

Гнат знав, що військовий косяк драгуни генерала Текелія зайняли ще

в перший день атакування Січі, але надія на те, що деякі коні з того

косяка відбилися, манила його туди, в лощину, де паслися коні, й Гнат

сам незчувся, як уже йшов до тієї лощинки.

«Піймати коня - не диво, - міркував Гнат, - але як на ньому їхати

без недоуздка?»

Турбуючись про те, зійшов він у низ лощини, зрізав кілька

тоненьких лозинок і сплів з них недоуздок. Тепер Гнат був уже певний,

що коні будуть його, й ішов далі, не ховаючись, а озиваючись до коней

голосом. Коні підняли голови й знову почали спокійно пастися. Розумні

тварі по вбранню пізнали одного з своїх хазяїнів-запорожців і не мали

на мислі тікати.

Усіх коней було вісім. Гнат увійшов у середину косяка й, накинувши

недоуздок на одного найспокійнішого коня, скочив на нього верхи й

почав навертати весь косяк до зимовника Загнибіди.

Полковник Калниболоцький дуже зрадів придбанню коней і, похваливши

Гната, дозволив йому обрати собі найлюбішого. Молодий козак обрав

вороного баского коня, загнуздав його своїм недоуздком і зараз же

почав гарцювати, щоб дізнатись, чи не полохливий він, чи ходе

іноходдю, чи добре перестрибує рівчаки й таке інше.

Тим часом Загнибіда та його сусіди привели й подарували

Калниболоцькому по десять коней з усякого двору, так що в запорожців

стало зразу тридцять вісім коней.

У полковника було чимало грошей з військової січової скарбннці, й

він хотів заплатити за конєй, але старі січовики замахали руками:

- Боронь, Боже, щоб мн взяли гроші. У нас коні не куповані...

Наплодилися та вигодувалися на землі Війська Запорозького... Дали б

вам і більше, так молоді ще.

Відокремивши два десятки коней під вагу, полковник доручив

останніх осавулові, щоб той, викликавши собі товаришів, зробив від'їзд

у бік Січі й вистежив, як стоїть військо Текелія.

- Чатуй усю ніч, Петре, - говорив полковник, - заступай військо й

застерігай нас про небезпеку, як сам знаєш... Одно тільки тобі наказую

як отаман: щоб ні одного ти не зробив пострілу на москалів, щоб ти

нічим нас не виявив. Бо як довідається Текелій, що ми узброєно йдемо в

Туреччину, то це дуже пошкодить не тільки нам, а й тому товариству, що

лишилося по паланках, у Великому Лузі й на Берді й нічого не відає про

скасування Січі.

Упорядкувавши все до походу й застерігши товариство, що сю ніч

ніхто спати не буде, Самійло Калниболоцький нагадав козакам, що,

покидаючи рідну землю, треба вклонитися могилі великого козацького

ватажка Івана Сірка.

Всі запорожці, як один, пішли за своїм отаманом і, поскидавши

шапки, обступили могилу з надгробком тісним колом.

- Чи чуєш ти нас, славний козаче, батьку наш, з того світу? -

голосно промовив Калниболоцький, впавши навколюшки біля надгробку. -

Чи почуваєш, що ми, нікчемні нащадки твої, занапастили свою матір Січ

і, щоб зрятувати хоч саму волю козацьку, мусимо покинути свій рідний

край і святу твою домовину навіки? Прости нас, батьку, й благослови в

далеку дорогу!

Мовчазна стояла могила-домовина, й тільки тирса, хвилюючись по ній

од вітру, покивала козакам своєю бородою, немов одмовляючи, що славний

лицар з того світу прощається з дітьми України й благословляє їх.

- А колись буде треба запорожців! - важко зітхнувши, промовив

Загнибіда й журливо похитав своєю сивою головою. - Не сумуйте, діти, -

ще вас покличуть!

V

Коли почало смеркати, Петро з Гнатом і товаришами виїхав з Старої

Січі на чати. Він розгорнув козаків по степу широкою лавою й,

посуваючись у бік Нової Січі, через годину на ледве помітному сяйві

обрію неба побачив вершки наметів Текелієвого стану.

Упевнившись, що намети російського війська стояли на тому самому

місці, де й п'ять день до того, запорожці по гаслові осавула,

пугукаючи, мов сичі, щоб не розгубитись у темряві, почали

пересовуватись усією лавою на північ і через годину заступили обидва

шляхи: Самарський - що йшов з Нової Січі на Полтаву та Московщину, й

Чорний - що простував на Умань та Правобічну Україну.

Тим часом полковник, щоб безпечніше проминути биті шляхи, поділив

запорожців на двадцять валок, і ті валки одна по одній виходили за

старі січові окопи, спускалися до Чортомлику й ішли під захистом круч

та скель високого берега річки.