Адріан Кащенко: З ДНІПРА НА ДУНАЙ

- А з муки так і не кричав?

- Не такі, хлопче, тоді козаки були, щоб голосити або хоч

стогнати... Зціпить, було, зуби та так і вмре.

Дід трохи помовчав, полинувши думками в далечину, але згодом повів

далі:

- А то був ще Кішка Самійло, що палив та руйнував за Чорним морем

турецькі городи: Синоп, Трапезунд та Скутару, аж поки вскочив

бусурманам до рук. Тоді вони прикували його ланцюгом до галери, й він

аж тридцять років пробув у їхній неволі, поки таки зрятувався й ще на

Україні гетьманував. Сагайдачний теж славний кошовий і гетьман був.

Він Кафу, необориму турецьку фортецю в Криму, зруйнував і силу бідних

невольників визволив, а Україну звеселив. Про Сулиму ще співають, що

Азов турецький біля Дону зруйнував... так того ляхи зрадою взяли та у

Варшаві й замордували...

Любо Василеві слухати оповідання старого січовика... аж серце його

мліє. Сам би охоче почав зараз битись з бусурманами за Байду, а з

ляхами - за Сулиму...

На Дніпрі тихо-тихо... навіть дрібної хвилї вітерець не наганяє...

Ніщо не перешкоджає Очеретові оповідати, а Василеві слухати. Дивиться

Василь у чисту, як люстро, воду Дніпра, що купає в собі золоте

проміння пекучого сонця, та на кучеряві верби, що підступили з обох

боків до рідної річки, й уперше туга взяла його за серце, що

доводиться покидати цю Божу благодать; у голові ж молодого хлопця

вперше встало питання, через що ж воно так?.. І чи по правді ж воно

сталося, що запорожців примусили покинути одвічні свої, политі кровію,

землі?

Думка за думкою, питання за питанням виникали в голові хлопця, а

прудкі Дніпрові хвилі несли його тим часом все далі від рідного краю.

Після обідньої пори Очерет показав Василеві наперед.

- Он глянь: з правого боку підійшла до Дніпра велика балка. Це

Тягинка! Тут зараз - он бачиш? - Дніпро пішов надвоє. Цей великий

острів, що між двома протоками, Таванню зветься, а на ньому колись

давно була міцна турецька фортеця Аслан-Город. Старі люде оповідають,

що тут бусурмани протягали впоперек Дніпра залізні ланцюги, щоб

перепиняти та потопляти козацькі байдаки; запорожці ж, було,

понарубують верб, зв'яжуть товстий торок [7] 7 та й пустять серед ночі на

ланцюги. Ланцюги увірвуться, забряжчать... От турки й думають, що то

пливуть запорозькі байдаки, та й ну палити туди з гармат! Садять та й

садять у той торок бомбами!.. А козаки собі посміхаються та,

пересидівши любенько, поки туркам обридне стріляти, нишком і рушають

собі повз Аслан-Город у лиман.

Надвечір козаки прибули до рогу, де в Дніпро впала річка Інгулець.

Тут була запорозька варта «бекет», бо це вже був край запорозьких

степів; далі вже обабіч Дніпра йшли татарські землі.

На високому березі Інгульця стояла башта й декільки зимовників.

Звалося це запорозьке місто Перевізкою.

- Нащо та башта? - спитав Василь Очерета.

- То хвигура. З неї вартові дивляться на татарську сторону, й коли

6 наступала татарська орда, то козаки зараз підпалили б оту солому, що

лежить на версі хвигури. У степу дим видко милі на дві або й на три, а

поночі вогонь - ще далі. На могилах, що стоять по найвищих кряжах, у

нас скрізь стоять такі самі хвигури. Як одна займеться, то й по інших

бекетах вартові запалюють хвигури, й за півгодини всі степи, аж до

самої Січі, знають, що йде татарва.

- Ну, й що ж тоді?

- А тоді люде, що живуть по зимовниках, тікають з хат і ховаються

по скелях та терниках, а з Січі виступає військо та такого дає татарам

чосу, що вони часом і додому не потрапляють.

Як тільки байдаки стали в Перевізці, Василь раптом побіг до

хвигури. Та хвигура складається з чотирьох високих дубових стовпів з

помостом на версі. З долу до того помосту було приставлено драбину, й

Василь миттю видрався тією драбиною наверх.

З вершка хвигури, як на долоні, видно було в один бік Дніпровські

гирла, вкриті зеленими плавнями, а в другий - безкраї степи. За

плавнями ж, на сході сонця, жовтіли великі піски й біліло декілька

хат.

Василь зацікавився тими хатками й спитав про них вартового, що

чатував на хвигурі.

- То Алешки, - одповів вартовий. - Ті самі, що біля них Військо

Запорозьке двадцять п'ять років сиділо кошем. А навкруги - піскуваті

кучугури, бодай їх і не бачити. Далися вони колись нашому товариству

взнаки!

Василь розказав вартовим про атакування Січі й, мабуть, довго б не

зліз з хвигури, коли б Очерет не покликав його вечеряти.