Адріан Кащенко - ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО

риба! Блискучі, як золото, коропи, срібні, ситі секрети (судаки),

зубасті щуки та чорні довгоносі осетри, а що вже було раків, так їх

Галя здебільшого викидала назад у лиман, лишаючи тільки таких, що були

більші за долоню доброго козака та ситіші за годоване порося.

За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та

під кригою рибальство було й нецікаве. Демко взявся, було, до тих

книжок, що купив у Самарському монастирі, та тільки всі вони були про

житія святих і не цікавили молодих козаків. Думки обох запорожців

полинули до Січі, на Дунай; та й на свою рідну Січ, що покинули вони

на Підпільній, їм дуже захотілося глянути, бо й Демко і Гнат ніяк не

могли собі уявити ні того, що було тепер на Підпільній, де півроку до

того шуміло й гуляло товариство, ні того, що було на невідомому,

таємному Дунаї. Як на лихо ні з Підпільної, ні з Дунаю не доходили до

Базавлуку ніякі звістки через те, що зимовник Балана стояв осторонь од

шляхів і ніхто до нього не завітав.

Наприкінці зими Рогоза не втерпів і сказав Галі, що хоче поїхати

верхи, подивитись, що робиться на Підпільній, у Січі, але Галя прямо

уп'ялася в нього:

- Не їзди, голубчику! Ти ж говорив, що як випускали вас з Січі,

так наказували, щоб і не повертатись до неї. Як же ж ти поїдеш туди?..

Тебе заарештують і заберуть у москалі.

Жаліючи Галю, бо вона вже мала по весні стати матір'ю, Демко не

хотів турбувати її і рішив почекати ще деякий час.

Нарешті зима минула. Степи вкрилися зеленим килимом. Садки й

плавні почали вбиратися у лист. Понад степом защебетали жайворонки, а

в садках почали удудукати чубаті одуди, забуркотіли горлиці... нарешті

закувала й зозуля, а тут у Галі знайшлася й дитинка - маленький син

Миколка.

Нема чого й говорити, що всі тому Миколці дуже зраділи. Демкові

вже годі нудьгувати - почав допомагати Галі сповивати сина, та й дід

Дмитро кілька разів на день підходив тихенько до колиски глянути на

немовлятко.

Скоро почали міркувати про те, де малого охрестити і зважали за

краще зробити се у найближчій церкві: у Старому Кодаку.

Як тільки Галя одужала, Рогоза запряг воза і удвох з Галею повезли

дитину до попа.

Наблизившись до Кодаку, Рогоза побачив, що навкруг старої фортеці

будувалося чимало хат, а в ліву руку од Кодака, ближче до Половиці,

будувалася нова, велика слобода. Роздивляючись на всі новини та

розпитуючи вулицею у людей, де живе пан-отець, Рогоза наглядів свого

товариша з Платнирівського куріня - Гната. Він ледве пізнав Гната, бо

той був вбраний не по-запорозькому і навіть штани на ньому були сині,

а не червоні.

- Гнате! - гукнув Рогоза.

Той наблизився і, пізнавши товариша, почоломкався з ним.

- Ти що тут робиш у Кодаці? - спитав Демко. - Чи не оселився тут?

- Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас всіх,

запорожців, хто приписався у лоцмани, лишили вільними і грунту нам

дали. Ми будемо повз пороги проводити берлини, байдаки й плоти.

- А хто не приписався?

- Хто не приписався у лоцмани, тих всіх повернуть у кріпаків.

У Галі з тих речей похололо на серці. Рогозі ж вони здавалися

неймовірними. Може, справді воно й станеться так з бурлаками, але він.

Рогоза, сидить біля грунту і має з тестем власний зимовник і все

господарство.

- А що ж то в долині за нова слобода будується?

- То все наші запорожці осідають. Все лоцмани... Через те й село

Лоцманською Кам'янкою прозвали.

- Ну, а товариство, що пішло на Дунай, які е чутки?

Гнат зразу злякано оглянувся.

- Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалі почують, а їх тут до

біса вештається, то буде й тобі й мені лихо.

Він нахилився ближче до Рогози і почав говорити, поспішаючись:

- Живуть наші вільно у Турків по всьому Буджаку. І лимани султан

всі їм подарував. Приходили звідтіля місяців зо два до сього братчики

Голка та Книш, щоб товариство підмовляти переходити за Буг до турків.

Дехто було вже й піднявся йти, аж тут москалі Галку й Книша схопили та

й забили у кайдани... Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як ті

миші: вийдеш з хати, та й озираєшся на всі боки; а в хаті й слова про

запорозьку волю не промов, бо по всіх хатах москалі стоять. Прощай,

товаришу, та бережися тут, щоб у якусь халепу не вскочив.

Тільки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далі, як

до воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями.