Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

Тато каже, що він цар Ітаки і його знають усі греки. Тато каже, що він підкорив Трою і лишився живий у битвах з морськими потворами.

Я побачила його знову наступного дня, в дорогих одежах, у перснях і прикрасах. Його волосся було зачесане назад і пахло лавандою. Він був інший, але погляд його був незмінний. Море світилося в ньому, в ньому плавали білі хмари. Ластівка торкнулася до мого серця знову.

Я люблю його не за те, що він мандрівник. І не за те, що він цар Ітаки і його знають усі греки.

Я люблю його за те, що він вселив у мене страх. Перший страх у моєму житті. Цей страх затремтів у мені, мов птах у клітці, змахнув крильми, торкнувся до мого серця, завдав мені болю. Але я полюбила його.

Одіссей, великий мандрівець, зробив мені страшно. І за це я полюбила його.

Усе в житті пускає коріння. Не лише рослини. Люди теж, і їхні серця, огорнуті радістю та стражданням.

Що таке коріння? Це щось чуже — те, що вдирається у тверду землю, риє в ній ями, завдає їй ран. Це те, що чіпляє її, прив’язує до себе, не дає їй дихати, зневолює її, висмоктує з неї соки.

Люди люблять говорити про своє коріння, що ним вони приростають до свого дому. Але що відчуває земля, в якій вони риють тунелі для себе? Який біль вона відчуває, коли її пронизують чужі кігті?

Страх, що пронизав мене, коли я вперше побачила Одіссея, був його першим кігтем, був його першою стрілою. Я стала його землею. Він пускав у мене себе, він проростав у мене. Він оселився в мені, він набирався сил завдяки мені, він пив мою вологу і мою чистоту.

Коли чоловік дарує тобі кохання, ти береш у руки маленького звіра, тепле озерце життя, в якому б’ється чуже серце, і кладеш собі на груди. Хай два серця стануть одним, кажеш ти собі. Але звір виростає і стає хижаком. Твого серця він уже не потребує. Він його з’їдає швидко, без вагань.

Алкіной, мій батько, сказав мені, що я стану дружиною Одіссея. Це неможливо, заперечила я, у нього є Пенелопа, він пливе до неї десять років, весь світ про це знає. Так, але Пенелопа далеко, казав Алкіной. Ти посядеш її місце.

Одіссей і справді дивився на мене не так, як інші. Кожен його погляд був новим корінцем, кожне його слово чіпляло за новий краєчок землі, кожна усмішка прорізала тонку борозну в моїй землі.

Я засинала з думками про нього і прокидалася з думками про нього. Сон — це лише пауза у пристрасті, можливість відпочити. Ти прокидаєшся і починаєш мелодію з ноти, що нею закінчила ввечері. Та сама нота, вона просто заснула разом із тобою.

Хіба можлива в голові закоханого думка, якщо вона не про коханого?

Одіссей навіював мені страх. Коли я бачила його, все моє тіло сповнював холод. Але одночасно тепло розливалося внизу живота, немов гаряче озеро, мій страх переростав у радість. Я не могла поворухнутися, я боялася, я підносила очі до неба, але мені було добре, я відчувала м’який захват, і усмішка розтікалася по моєму обличчю, як вода по камінню.

Щотижня мій батько влаштовував бенкет, а коли всі напивалися вина, випроваджував гостей додому, і тільки ми удвох залишалися у великій залі палацу.

Тиша наповнювала землю, ми сиділи вдвох за великим столом, Одіссей брав мене за руку та вів до великих пуховиць біля вогнища, сідав на них, садовив мене поруч, брав моє обличчя в свої руки і довго дивився на нього. Страх поселявся в моїй душі. Він пив, ще і ще, він ішов у пошуках вина, а я бігла по сходах нагору, ховалася в маленькій кімнатці та зачиняла за собою двері. Він співав пісні та сумував, а я сиділа тихо нагорі й не могла поворухнути пальцем. Він для мене залишався морським монстром.

Я боялася віддати себе йому. І тому так хотіла віддати себе йому. Страх і бажання сплелися в мені, і я не могла відрізнити одне від одного. Холод вгорі живота, тепло внизу живота.

Відійди від мене, Одіссею. Візьми мене, Одіссею.

Одного разу, коли він вкотре пішов по вино, я знову побігла сходами нагору. Відчинила кімнату, тихо зайшла до неї, зачинила за собою двері, повернула ключ у замку.

— Чому ти тікаєш від мене?

Я завмерла.

Голос промовляв пошепки, він був зовсім поруч. Його дихання зігрівало мою шию. Одіссею, ти дихаєш, як мій страх.

Я вхопилася рукою за ключ, намагаючись відімкнути двері й утекти. Але його рука стиснула мій зап’ясток, іншою рукою він затулив мені губи, тілом він притулився до мене і притиснув мене до дверей. Я вдихала його запах.

Спиною я відчула, як б’ється його серце, як здіймаються його груди. Не бійся мене, дівчинко, шепотів він. Чому ти тікаєш від мене? Я не завдам тобі болю. Я не заподію тобі ран. В мене занадто багато ран, я не несу їх іншим.