Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

Боги часом схожі на нас: їм потрібні одні люди, їм непотрібні інші. Вони карають тих, кого люблять, вони бережуть тих, до кого байдужі.

Воїни, яких я взяв з Ітаки, чекали на мене на кораблі. Він уцілів під час тієї бурі, коли я стрибнув у море.

Смуток був у моєму серці, і мої воїни взяли цей смуток собі, кожен по частині.

Сміх єднає, смуток роз’єднує, він перетворює кожного з нас на острів із високими скелями, до якого не підпливеш, до якого вже не дістанешся.

Але буває смуток такий великий, що він поглинає інших, як весняна повінь. І тоді сміх замовкає, і тоді звуки згортаються у самих себе, як равлики в мушлі, і тоді ти хочеш бути з тим, кому погано, бо добре тобі може бути лише коли тобі погано.

Я підходив до кожного зі своїх людей і мовчки обіймав їх.

Ми вийшли у відкрите море.

Інколи повз нас пропливали острови, малі та великі.

Були неприступні, озброєні гострими скелями, висотами та чорними баштами.

Були маленькі пагорби на полотні моря — сліди богів, які ступали, здіймаючи своїм дотиком дно на саму поверхню.

Були такі, що м’яко лежали на морі, як розстелене на ньому полотно. Вони здавалися килимами, що їх боги розгорнули перед людьми, запрошуючи зайти сюди, відпочити на них, залишитися на них, заснути на них. Їхні пагорби стояли один за одним, наче складки туніки богині, яка спить під водою.

Біля одного з них я побачив білу чайку, яка летіла поряд із моїм кораблем.

Вона зрівнялася з ним, зависла в повітрі, ніби невидима мотузка тримала її поруч зі мною, не відпускаючи. Вона не робила жодних рухів, жодного помаху білих крил, а летіла на потоках вітру, не відстаючи від мене, прикута до мене, як тінь до звіра.

Тільки іноді повертала голову в мій бік, тільки іноді попереджала мене про щось своїми очима.

Мудрість була в цих очах, і вічність, і милосердя.

Я знаю, ти страждав і ти змушував страждати, я знаю, ти терпів рани і завдавав їх, але тепер я не відпущу тебе, тепер мій погляд буде з тобою, мовчки говорила вона.

Боги дивилися на мене рибами, боги дивилися на мене хвилями, боги дивилися на мене птахами.

Хтось із них мене ненавидить, хтось із них мене захистить, хтось із них урятує мене в обіймах своїх.

Тринадцять днів минуло відтоді, як я покинув землю Навсикаї.

На чотирнадцятий день я побачив на обрії острів. Чорний ізнизу, білий згори.

Він був прикрашений будинками білого-білого кольору, схожими на піну, що породжує хвиля. Схожими на прикраси, в які вбирається земля, коли чекає на свого нареченого.

Сім років я провів на цьому острові. Життя тут було чорне від смутку і біле від радості. Лише радість прийшла перша, а смуток прийшов останній.

Ніби життя моє було дитям цього скупчення скель, ніби воно прагнуло бути схожим на нього, будь-що схожим на нього.

Минулого разу я плив сюди після бурі та кораблетрощі, розбитий Зевсом, тримаючись за рештки кіля та щогли, що я їх перев’язав ременем із волової шкіри. Дев’ять днів я провів на морській поверхні без їжі, без води, без надії.

Чорно-білий острів був моїм порятунком. Але плата була надто велика.

Це була земля Каліпсо.

Я кохав цю жінку так, як Геліос кохає море, коли ввечері занурюється в нього. Цілком, без останку.

Мене звати Каліпсо. Мене називають німфою.

Мій батько Атлант, він тримає на плечах небо, щоб воно не впало на землю й не розчавило смертних своєю вагою.

Я не знаю, хто мої брати і сестри, але я знаю, що мені подарували безсмертя і що мені подарували острів.

Він білий, як мушля, він круглий, як сама земля.

Так, я знала Одіссея. Я знала його як чоловіка. Я знала його як вітер. Я знала його як водоспад.

Він був моїм коханцем. Він дарував мені бурю, коли я хотіла, і тишу, коли я хотіла.

Я любила його запах, в якому змішувалися запахи всього світу. Він пізнав багато радості і багато страждань, весь світ пройшовся його тілом, всотався в його шкіру, залишив на ньому шрами. Я вдихала світ крізь нього.

У мене був острів, білий, як мушля. І в мене був Одіссей, — він був усім тим, чим не був мій острів, він був усім тим, чого я не знала, що було по той бік мого світу і мого життя.

Коли ми кохалися, я дивилася в темне нічне небо, на срібні цятки зірок, мені здавалося, що вони спостерігають за нами та насолоджуються з нами, що вони заздрять нам, кожна у своїй самотності, кожна у своїй непорушності.

Зірки не знають близькості, не знають сполучень і переплетень, не знають доторку — на відміну від нас, земних створінь, смертних і безсмертних.