Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

Коли ми кохалися, буревій входив у мене повільно, клітина за клітиною, він розривав мене зсередини, і коли водоспад тремтів у мені, я відчувала кожен із тисяч поштовхів.

Що означає кохання смертного? Смертний не може чекати. Його життя скорочується кожної миті, тому він не може, не може чекати. Слово «завтра» для нього не означає нічого, бо завтра він може померти. Життя тече для нього, наче потік сліз, і він не стримує його, він не знає, як побудувати греблю, щоб їх зупинити, він уміє ризикувати, він любить небезпеку, він любить стрибати в невідоме.

Я пам’ятаю, як уперше побачила його. Він плив до мого острова на двох дерев’яних колодах, — рештках свого зруйнованого корабля, — і молив про допомогу.

Він зазнав кораблетрощі, він був сам на великому морському полотні, безпомічний і безсилий.

Але я не люблю чоловіків, які благають про допомогу. Навіть смертні не мають нічого просити. Вимагати, воювати, хитрувати, впиватися ворогові в горло своїми зубами, доводити жертву до відчаю: ось що вони мають робити. Просити вони не мають права.

Мої служниці дивилися на мене переляканими очима, що робити, питали вони, подивися у море, володарко, казали вони, там хтось є, там хтось кричить, йому треба допомогти, що нам робити? Нічого, відповідала я, чекайте. Чекайте, поки море приб’є його до берега, напоїть його, відведіть його в північну печеру, дайте йому вогню та їжі. А потім ми вирішимо його долю. А якщо він потоне? — питали мої дівчата. — Значить, цього хоче море, — відповідала я.

Але море цього не хотіло. Темне глибоке море, що його бажань я ніколи не розуміла, що його любов і ненависть завжди були для мене таємницею, цього не хотіло. Одіссея прибило до берега, він виповз на мій білий пісок, він ліг на спину. Мої служниці підбігли до нього, допомогли йому піднятися, обтрусили з нього пісок і бруд, взяли його під руки, відвели у печеру.

Наступного дня вони прибігли до мене знову. Дев’ять днів він плив морем, володарко, дев’ять днів на двох дерев’яних колодах, без їжі та без води, — так він сказав і замовк, і тепер відмовляється говорити з нами. Я цар, каже він, і я говоритиму тільки з вашою царицею. Покличте свою царицю, каже він.

Я розсміялась у відповідь.

Те саме повторилося наступного дня, і ще наступного дня, і ще наступного. Покличте свою царицю, казав він.

Четвертого дня він прийшов до мене сам.

Я відпочивала серед своїх дерев і квітів, у мене був золотий човник, я ткала покривала для своїх служниць, у мене були білі мушлі, і я низала намисто для себе. Тополі та верби дарували мені тінь, і в ній було мені добре.

— Я прийшов до тебе, щоб висловити своє захоплення, царице.

Я обернулася й скочила з місця.

— Хто ти такий?

— Я твій в’язень і гість.

— Як ти насмілився прийти сюди?

— Мене звуть Одіссей, я цар Ітаки. Рівний має стояти перед рівним. Море має розмовляти з морем.

— Ти збожеволів.

— Я прийшов до тебе, щоб висловити своє захоплення, хоч ти знехтувала правилами гостинності, царице.

— Гостинності?

— Так, бо я стою перед тобою як цар перед царицею. Рівний має стояти перед рівним.

— Але я не цариця. Я безсмертна.

Він розсміявся.

— Як ти смієш сміятися з мене?

Я ще щось прокричала, тонка судома торкнулася моєї лівої ноги, цівка поту потекла по спині, червоне тепло вкрило моє обличчя. Я ніколи досі не відчувала такого сум’яття.

А він тихо сміявся. Йому було радісно, а може, він хотів мене збентежити. В його очах відбивалися море і білі хмари. Він був худий і голодний, але він був сильний.

— Моя володарко, вибач за це нахабство, — мовив він. — Я стану на коліна перед тобою, я твій гість і я твій в’язень, ти можеш робити зі мною все, що хочеш.

Він усміхався, говорячи це.

Тоді я зрозуміла, що цілком у його владі. Мій гнів видав мою слабкість. Ледь помітні знаки на моєму обличчі видавали мої почуття. Він міг робити зі мною все, що захоче. Все залежало від його мистецтва. Мистецтва мисливця.

Він вклонився й пішов.

А я заплющила очі.

Відтоді він весь час усміхався, коли мене бачив, і мене знищував вираз його очей, зухвалість його посмішки, радість його сміху. Він і далі грав у свою гру, ніби знаючи те, чого я не знала.

Одного разу я знайшла його на березі, він щось розповідав моїм дівчатам, і їхній дзвінкий сміх було чути по всьому острову. Я підійшла до них тихо, ледь торкаючись землі. Чому мої служниці спілкуються з чоловіком без мене? — запитала я. Я хотіла надати своєму голосові суворості, але відчувала, як він рветься, мов тоненька нитка на полотні.