Владимир Лис - Діва Млинища

— Млініще… Какое-то Млініще. Ну і что?

— Вот здесь читай, — звелів поручик Христенко.

— Ме… Мережка, — прочитав корнет. — Ну і что? Рєчка, наверноє, так називається.

— Да вєдь названія-то наши, славянскіє… Больше того, скажу тебе, ето вєдь малороссійскиє слова. Я сам малорос… Смотрі, ето вродє карта какой-тот деревні, которая Млиніще називаєтся. Вот домікі. А вот ето вродє речушка, которая через ту дєрєвню тєчот. Мережка, понімаєш? Мережка, черт побери! Откуда у Франції названіє такоє?

Яблонський подивився ще раз, присвиснув:

— Так, наверноє, хітриє французи спеціально к нашому приходу такіє карти заготовілі. Вот ти і купілся.

— Да нєт, брат корнет, — сказав поручик. — Я било тоже что-то подобноє подумал. Только надпісь вот, смотрі… По латині. Анно Доміні. І вот цифри латінскіє. То єсть ізготовлєно года Божьєго 1647-го. Вот тебе і загадка. І продавец увєрял, что карта давняя, на пергаментє вроде начерченная. От какого-то предка досталась. Я как прочітал, подумал, почему б не купить? Всего-то за п’ять франков.

Панас, який спершу байдуже пропускав через вуха офіцерську мову, коли почув знайомі слова: Млинище, Мережка, раптом здригнувся, стрепенувся. Чи не почулося? Нібито — ні. Про село говорять, про річку… Як же це? То ж назва кутка в їхньому селі, назва його майже забутої річки, що неподалік їхньої доми протікає.

Він раптом весь задрижав. Ступив крок, другий до офіцерів.

— Вашбродь, — сказав голосом, що затремтів. — Я почув, вашбродь, що ви тута назвиська казали…

— Казалі… Ну і что? — Яблонський іронічно примружився. — Тебе-то что, солдат?

— Так воно вроді нічого, — Панас не знав, що й казати. — Тико того… То ж назви з нашого села… Млинище в нас у селі куток називається. І річка Мережка тож наша.

— Что? — поручик Христенко аж очі вирячив. — Ти нє врьош, солдат?

— Та ні, ваше благородіє. От вам хрест, — Панас розмашисто перехрестився. — Хай Біг бачить, що не брешу.

Христенко подивився на карту, тоді знову на Панаса.

— Вродє не врьот… Ха-ха… Ти сам-то откуда? Тож малорос?

— Та я з то… Волинської губернії. Владімірского повіту… Тамика й село моє Загорєни, й куток у нім наш, Млинище, присяй-бо, ваш благородіє… І річка Мережка, хай Бог боронить, щоби брехав господам офіцерам.

Панас попросив дозволу глянути на тую карту ци як там. Христенко дозволив. На шматку шкіри — мо’ телячої, мо’ свинячої, старої, поораної часом, побачив якісь значки вздовж маленьких ніби борозенок. А через частину карти пролягла довга стрічка з начеб хвилями всередині. Гм, дивно… Невже то й справді хтось незнаний Млинище їхнє намалював?

— Ну, вот відіш? — Христенко ткнув пальцем. — Ето же уліци, возлє ніх дома, а вот рєчка вьйотся, Мережка ета, а вот і надпісь латиной. Да, брат… Загадка форменная виходіт… Откуль в Паріже етом самом в тища шестьсот сорок седьмом году о вашей речке да о селе … зналі… Говоріш, не все село нарісовано?

— Та ніби так, — сказав Панас. — Якщо то вулиці, то ніби наш куток… Може, коли приїжджав до нас якийсь француз, то й гляди, наквецяв…

— «Наквецав» — ето что? — Христенко засміявся. — Нарісовал, по-вашему? Я хоть і малорос, а слова такого нє знаю…

— Та вроді того, ваше благородіє…

Знітився Панас, що таке мужицьке словечко приточив. Кахикнув, відійшов збентежений. Своєму найближчому товаришу по службі Гартемові Лищуку розказав. Той тоже почудувався, як могли куток села з далекої землі у Хранції намалювати. Потім змахнув рукою — нащо то голову собі морочити панськими витребеньками, я от у французької баби за те, що двері їй полагодив, блєшчину горілки тутешньої заробив, то й вип’ємо.

Випили, із казарми за кущі відійшовши, розговорилися, про свої села (Гартем, щитай, земляком був, з-під города Луцька, що збоку од Володимира знаходиться) згадали, про родини, пожурилися, поспівали. Гартем позаздрив укотре Панасові — на цілих три літа зоставалося менше тому служити. Про майбутній піший перехід, кудись аж у Расєю чи то на Кавказ, покалякали, лаючи тихенько начальство.

А вночі, як прокинувся, засіла в Панасовій голові думка-химерниця. Захотілося йому в себе тую вельми загадкову карту мати. Для чого, якби спитали, не пояснив би. Тико ж рідні слова, хай і чужими буквами, на ній написані. Млинище, Мережка… Може, душу йому зігріватимуть, од чогось злого вбережуть. Для чогось же судилося тую карту стрітити, аж тут, під цем Парижем.

Ще день провагавшись, Панас таки звернувся до поручика Христенка. Так і так, мовляв, хотів би, вашбродь, якщо можна, купити у вас тую карту. Бо ж то мині рідне, як би там ни було. Так і сказав.