Владимир Лис - Діва Млинища

Операція вдалася блискуче, коли не рахувати жертв. Але в російській армії жертв ніколи не рахували…

Коли вже стали прибирати, складати трупи — свої і ворожі, — з’явилася в таборі дівчина в чорному. Наблизилася до солдатів, щось заговорила по-своєму. У Панаса, якому щойно перев’язали поранене плече, тьохнуло серце — Асміне. Швидко пішов до гурту, посеред якого стояла вона. Дівчина, яка щоранку набирала воду.

Як наблизився, почув, що повторює, мов закляття:

— Паньяс… Паньяс…

Зрозумів: хоче дізнатися, чи живий він. Гаряча хвиля залила йому груди, зашуміло в голові. Гукнув щосили — і в тому крику було й щастя, й розпач:

— Асміне!

Вона не кинулася йому назустріч, лиш голову повернула. З чорної суворої вдяганки тільки й визирали великі жагучі очі. Очиська. Очиці. А з них вихлюпнулися такий біль, така радість, перемішані зі здивуванням, наче побачила його вперше, що він задихнувся на мить.

Він узяв неї за руки, сказав:

— Я живий, Асміне.

Щось проказала у відповідь. Засоромлено, збентежено.

Панас почув, як хтось із напарників по службі присвиснув:

— Ну малорос, ну хохол! Уже черкеску подцепіл.

А «його черкеска» повернулася й подалася геть. Панас було рушив за нею, та спинився. Їх же сьогодні звідси відведуть, більше її не побачить. Озирнувся розпачливо. І тут наштовхнувся поглядом на прапорщика Румнова, який, здається, знав ту, чужу мову.

Кинувся до нього:

— Пане прапорщику, я прошу вас дещо їй сказати. Цій дівчині. Я прошу вас. Я заплачу.

Прапорщик зирнув, певно, вловив його настрій:

— Ладно, пошлі.

Удвох наздогнали Асміне вже майже біля їхнього заповітного місця.

Гукнув:

— Асміне!

Спинилася, глянула запитально і якось наче виклично.

— Пане прапорщик, скажіть їй, що нас звідси переводять, — гарячково проказав Панас. — Що ми більше не побачимося. Якщо вона хоче щось мені сказати — хай каже.

Прапорщик переклав. Асміне у відповідь щось промовила.

— Она говоріт, — переклав прапорщик, — что рада, что ти жівой. Она благодарна тебе, что ти нє обманул ейо, еті гори, етот ручєй і утрєннєє солнце. — І додав явно від себе:

— Смотрі, какая поетеса, хоть і чернявая. Везьот же вам, хохлатим.

Вони стояли зовсім поруч, вперше отак. І прапорщик Румнов сказав:

— Слушай, солдат, по-моєму, вам переводчик больше нє нужен. Гляді, нє задержівайся долго.

Приклав руку до кашкета і пішов, насвистуючи. Вони лишилися стояти поруч. Панас побачив, як швидко-швидко здіймаються її груди під чорною вдяганкою — і не плаття, а балахон якийсь. Невидима сила змусила його гарячково схопити Асміне за рукав, видобути з нього маленьку дівочу долоньку й притулити собі до щоки. Відчув, як вона вся задрижала. І тоді… Тоді він поцілував її дивовижні очі. Схопив у обійми й щосили притис до себе. Вона не пручалася, тільки щось прошептала — швидко-швидко.

— Не розумію, — сказав Панас.

І тут вона болісно скривилася, мовби щось пригадуючи. І сказала ламаною російською:

— Ньє… Ньє.. Ни зідеся… Там…

І рукою на гущавину на схилі гори показала.

Опівдні ті, котрі уціліли з їхнього табору, вирушили в похід. Відступали в передгір’я, де починалися козацькі станиці. Панас ішов у строю, обіч воза з провіантом і думав: він найщасливіша людина в цій колоні, що пахла потом, ще незажилими ранами, кров’ю і смертю, ледь схололими трупами, яких везли з собою, щоб віддати кубанській, козацькій землі. Його тіло все ще відчувало ніжне, гаряче тіло Асміне, котре й знав якихось, може, від сили півгодини. Яке й не побачив до пуття, хіба груденята, коли ту вдяганку підняв, на хвилю зблиснули. Поцілунок її прощальний солодко гірчив. І думка, що більше, певне ж, ніколи не побачить, стискала груди, підкочував до горла солоний тугий клубок.

І все ж він побачив Асміне, коли до міста, де вони квартирували, вже завітав перший сніг. Його покликали до штабу і там серед начальства — полковник Селезньов, майор Кочетов, ще пару офіцерів, стояв високий бородатий чоловік. Коли зайшов Панас, чоловік той кресонув по ньому лютим поглядом. Тоді жестом показав — ходімо, мовляв, за мною. За ворітьми невеликого військового містечка побачили припнутого до дерева коня. А впоперек на ньому лежала жінка зі зв’язаними руками й ногами. Досить було глянути на нещасну одним позирком, щоб з Панасових грудей вирвався подих-зойк:

— Асміне!

Так, то була Асміне. А бородатий чоловік заговорив — швидко і гнівно — й той же прапорщик Румнов перекладав. Панас почув, що чоловік привіз до них свою сестру. Що та допустила ганебний вчинок, зганьбила й себе, й увесь їхній рід, бо ще не віддана заміж, має у своїй проклятій жіночій утробі плід, дитину. Допитана, вона призналася, що та майбутня дитина від російського солдата. І що він її не збезчестив, а віддалася йому добровільно. За такий подвійний гріх, що гнівить Аллаха й порушує священні закони шаріату, було вирішено забити негідницю камінням. Та він її брат, йому стало шкода сестру, яка колись врятувала його від укусу змії, й він теж пішов на злочин — викрав її з ями, де та чекала страшної смерті. П’ять днів він шукав російських воїнів і якщо знайшов, то віддає сестру тому, хто її збезчестив, хоч сестра й каже, що полюбила його. Вона може належати цьому чоловікові, й більше нікому, а якщо він відмовиться, мусить повернутися до родини й бути забитою камінням.