Владимир Лис - Діва Млинища

Христенко у відповідь — його теж заінтригувала та карта. Може, колись візьметься за дослідження («Що то за звір такий?» — подумав Панас), аби розгадати таємницю, хто й коли намалював, створив ту невеличку карту. Пан поручик перейшов навіть на мужицьку мову. І сказав, що так тому й бути, зважаючи на військову доблесть солдата Терещука, його явно не мужицький розум, він згоден продати карту за ту ж ціну, за яку й придбав. А придбав за п’ять франків, отже, продасть усього за п’ять рублів. Навіть не золотих, а срібних.

Панас мало не свиснув і аж заточився. П’ять рублів сріблом! То була його піврічна плата за службу. Він знав, що той французький хранк, чи як там його, має не одну ціну з рублем. Не одну. Про те й солдати, й унтер Федорчин казали — вони щось там купували, в тому Парижі… Та як посперечаєшся з офіцером, поручиком, дворянином… Сорок рублів мав, що лишилися од платні й премії за перемогу над Наполеоном, бо ж тратився і на будинки втіх, і на випивку, і «дядькам» давав, хоч сам же був майже «дядьком», і часом офіцери позичали на горілочку й шампанське, не віддаючи, звісно, потім. П’ять рублів! А чорт із ним, подумав… Дідько візьми! Не дєдько, а дідько! Щось ніби в бік коле — візьми та візьми ту карту, той шматок давньої, пропахлої потом і часом шкіри. Із дивними значками на ній. Невже справді ті значки — то їхні хати і їхня річка, які невідомо хто намалював, вивів… Чим там малюють — пером чи пензлем… Чого в тому великому чужому Парижі? Як тут Млинище опинилося?

Дивна думка майнула — тая карта чекала саме його, Панаса…

А от офіцер-малорос, як він казав, Христенко дивився примружено, навіть глузливо… Вусатий тарган плавав у його воці.

П’ять рублів!

П’ять солдатських рублів у Парижі…

Зароблених потом і кров’ю, виграних у смерті!..

— А менше ни мона? — Панас запитав те з надією.

— Да об чом ти, земляк? — сказав поручик Христенко. — Я і так, по добротє своїй только, згоден, как земляку уступить.

«Вона як!» — подумав Панас і мовив уголос:

— Я згоден.

— Тогда по рукам!

Поручик, правда, не опустився до того, щоб потиснути його репану долоню. Тицьнув шматок до рук — тримай. Прийняв срібну монету, зважив на руці, всміхнувся. І пішов… Пропивати?

Уже за казармою Панас розгорнув свій скарб. Чужі букви, а він і своїх не знав. Ну, цяя, вроді знакома. То, певно, «М», «ми» кажуть, отже, направду Млинище, а то Мережка, по-чужому написана. Али й ніби по-їхньому. І тонка цівка ріки, мов жилка на руці… Ч-чорт, прогадав? За що віддав такі гроші? Яка шорстка шкіра… Пече його людську шкіру… Пече й ніби… ніби гладить…

І раптом відчув — цей шматок, карта, ци як там, наче почала гріти його долоні, тулитися до них, і тоже… тоже зігріти неї проситься… Ніби живе, далеке Млинище тулилося до його рук, не знати, як стало маленьке, мовби сліпе кошеня, що ще не знає світу, а вже просить у нього захистку…

Чотири довгих років переходів, зупинок і нового шляху, натертих до крові мозолів на ногах і руках, майже дві сотні смертей — од втоми, душевної і фізичної, хвороб, од часу, що, здавалося, чатував за кожним поворотом дороги, мовби грався з людьми у формі — виживуть чи ні… і полк, у якому служив Панас, опинився на далекій Кубані, у передгір’ї Кавказу. Далі лежала напівпідкорена, але не зламана й підступна, як їм казали, країна Черкесія, де та ж смерть, тільки несподівана й ще підступніша, могла чекати за кожною з хатин, які тут називалися саклями і тулилися до гір. Через кілька місяців розпочалося просування далі й вони опинилися в невеличкій улоговині, а з-за дерев і скель виглядали ще чужіші оселі. Старший солдат (дослужився!) Афанасій-Панас Терещук рано-вранці виходив зі свого намету і йшов до невеличкої гірської річечки, що своїм дзюркотінням манила за собою. Хоч село, чи аул по-тутешньому, вже п’ять літ як було впокорене, їм веліли остерігатися. Та остерігатися не хотілося серед цієї краси, таємничих гір. Хоч і набачився їх під час походів, ці здавалися особливими. Була ще одна причина, яка змушувала підводитися до загального підйому й іти до річки, ховатися за виступом скелі й спостерігати. Чекати. Чекати, що на протилежному березі з першими променями сонця з’явиться тонка дівоча фігурка — вся в чорному, з відкритим невеличким прорізом лише для очей, з великим, також чорним глечиком (чи як там у них називають) з довгим горлечком, схожим на чорного птаха — боцюна, такі гніздилися в їхніх поліських лісах. Дівчина підходила до самісінької води, ставила посудину на великого сірого каменя, а тоді скидала хустку й відстібала запону, що закривала нижню частину обличчя. Густе, також чорне, з ледь сріблястим відблиском, волосся розсипалося по плечах. Швидким порухом голови дівчина закидала це розкішне волосся назад і бралася вмиватися. Панас бачив, як зблискують на сонці, що визирає з-за гори, очі, як з’являється разок білих-білих зубів, що здаються по-особливому привабливими на всій темній поставі дівчини. Хоч і темним, але живим, трохи червонуватим у відблиску сонячних променів, було лице. Мовби не просто живе, а наживо вималюване невідомим малярем на тлі гір, дерев, що росли над річкою-потічком, сонця, яке наче тільки й для того й уставало, щоб подивитися на це священне дійство умивання, далі зачерпування руками, що тільки й визирали долонями й пальцями з-за довгих рукавів, води й пиття із маленького ніжного човника, у якого складалися двоє рученят.