Владимир Лис - Діва Млинища

— Ничого про те військо, про рішенець його, ни кажіте. Про життє хіба…

Так і говорили. Кум Платон Бартич спробував було пожартувати: «Ще, диви, й єнералом вернеться», то на нього цитькнули.

Панас звівся, сказав:

— Щоб ви-те усенькі знали, що хочу йти служити, сам хочу. Судилося, то й піду. Бо інакше ни можу…

І чарку полив’яну, маленьке горняточко, перехилив, закашлявся. Мати хрещена Марина раптом вибухнула:

— Та хай би вона вигорєла, тая дівка проклята, ци на ній цвіту насіяно, ци то світ клином зійшовся… Отако долю собі ламати…

— Цитьте, кумо, — тихо сказала мама Юстина. — Мій син знає, як чинити. Цитьте… Бо, може, Бог на його зара дивиться…

— А давайте ліпше пісню заспіваємо, — сказав Панас. — Я ж ни на той світ іду.

Він співав разом з усіма старовинної народної пісні, бозна з яких літ і часів позиченої. Про долю, що край шляху стоїть, когось виглядає. А його доля…

А як розійшлися гості, а батькові родичі з другого села до сну в їхній хаті готувалися, брат Панаса за рукав:

— Там коло воріт тибе тая…

Панас здригнувся. Невже Параска прийшла? Нащо? Душу ще більше ятрити? Не піде.

Пуйшов. Не своїми ногами, а рушив. Полотняна сукня Параски біліла в темряві.

— Нащо прийшла?..

Видихнув і одступив. Вечір обрушився на нього. Уся його любов колишня перелилася в цей вечір. Вечір запах, як мовби осінь на весну перетворилася.

Зрозумів — то чує, як пахне неїне тіло.

Проклятої і коханої, котра сказала, тихо й прохально:

— Мо’ трохи одійдемо?

«Якби я вбив неї, то, може, й у війську ни дістали б», — подумав раптом Панас.

Стояли й мовчали, а потім Параска торкнулася його руки.

— Якщо ти хочеш… Якщо хочеш… Я твею стану цієї ж ночі… Роби, що хоч, зі мною.

— Роби, що хоч…

Панас посміхнувся гірко. Та гіркота вихлюпувала десь із такої глибини, що й назвати неї був ци годен.

— Подарувати хочеш сибе на прощаннє…

Вона зітхнула. Сказала:

— Я винна, що твій подарок прийняла… Мій дарунок — то краплина од твого…

Страшна сила штовхнула Панаса. Він кинувся до Параски, стиснув в обіймах. Почув її гаряче дихання, тіло відчув пахуче, найкраще, найрідніше у світі тіло.

— Ходімо… Десь он туди, в садок, — прошептала Параска.

Вони рушили, тримаючись за руки, як колись. І тут гарячий, спекотний, ще гарячіший, ніж коли обіймав, коли відчував її тіло, жар такий обдав Панаса.

Він спинився.

Стояв, а на зміну жару приходив холод, вологий, мов на садок раптово осінній дощ полився.

— Пилип знає, що ти… Що ти маєш мені віддатися?

— Панасе, то я… Я рішила…

— Пилип знає? — Панас уже рикнув. — Знає ци нє? Кажи правду!

— Знає, — сказала Параска тихо. — Але ти ни думай… Він ніц ни має проти…

Панас відхитнувся. Тоді схопив неї за плече, стиснув.

— Он як? Ніц проти ни має… Подаруночок рішили зробити… Ци вам ще й дитинку утнути? Щоби пам’ять осталася…

Штовхнув Параску з усієї сили і рушив назад. Гірко було на душі, ще гіркіше, ніж досі, а чого б… Мав би те, що йому по праву належало… Та те, що Пилип знав, що обоє вирішили, й зупинило, і сипнуло в душу гарячу пригоршню гніву. Груди наче пропалило.

…Сьогодні, як стали на краю села прощатися, Параска з Пилипом з гурту витіснилися, підійшли. Панас дивився на них, гіркота, образа й щемний жаль перемісилися в ньому в парку суміш. Раптом відчув — таки хочеться поцілувати на прощаннє цю осоружну дівчину.

Ту, яка мала бути його.

Одну-однісіньку на цілім світі.

І тут обоє, разом, і Пилип, і Параска опустилися на коліна на замерзлу вночі землю. Схилили голови.

Панас одхитнувся. Йому стало ще жаркіше.

— Ви-те що? Нащо?

Казав, а шию мов стискав обруч, або мотузок став душити.

Параска підвела очі, він побачив у них рясні сльози. Тихо-тихо промовила:

— Прости… Хай тибе Біг береже. І Мати Божа… І Мати Божа… Ой, матінко… Ой, матінко… Прости, Панасе…

— Та що ж то таке, людоньки, — Панас хотів гукнути, але скорше прошептав.

Параска раптом нахилилася й поцілувала його ноги в постолах. Панас сіпнув ногою й сказав голосно:

— Ходімо… Пора вже…

Не знав, що й казати, що й діяти. Пригорнув маму, брата, сестер, хрещених. Хлопці-рекрути тоже прощалися. Параска і Пилип все стояли на колінах, й Панас не відав, як йому повестися далі. Змахнув рукою й перший рушив трактом, що вів до Любовня, міста, з якого мав початися його невідомий і незвіданий шлях. Йшов і боявся озирнутися, хоч і треба було. Боявся побачити тих двох, що стояли на колінах. Стояли й досі, він чогось був певен. Звів очі на захмарене небо. Подумав, що хоче побачити тую Діву, про яку казали мама.