Владимир Лис - Діва Млинища

— А мо’ й випало б… Оно я чув, що тилько з тих домів, де ни взяли, й братимуть…

— То ж він, мамо, ни просто так рішив Пилипа міняти! — вигукнув брат. — Все діло в тій заразі, Парасці. До Буци вона хилиться, от Панас із горя й учварив таке.

— То правда, синку? — мама дивилася згорьовано, з розпачем. — Пилип пуйшов би, то диви, і за тибе пушла б тая Параска.

— Ни хочу я чужого щістя красти, — сказав Панас і вийшов з хати.

Ще важче, ніж мамі, було сказати Парасці. Сказати Парасці, а не Пилипові… «Парасці, Парасці, Парасці», — ішов і твердив подумки Панас. Чого — й сам не відав. Тильки, як заведений повторював те ім’я. Ненависне і любе.

І вже, як підходив до хати, зрозумів — сподівається на диво. На відмову Параски од його жертви, чи на щось інше? Сподівання його наче не мало імені і було поза сприйняттям і розумінням, не мало й назви. Воно жило наче не в ньому, а… А, може, в тій же дівчині, що так ламала його долю. Ім’я його було не відмовою Параски, а чимось невідомим.

Параска в хаті пришивала до рукава латку. Зирнула, очі опустила, а тоді знову підвела.

— Доброго здоровля, — відказала на його привітання. — Спаси Біг.

Панас одразу й випалив — та хрипко, застигло, а слова мовби мерзли на льоту.

— Я рішив піти в рекрути замість Пилипа.

— Ти… Нащо?

Зойк її був болісним і в той же час народжений чимось незнаним, може, теж її вірою, надією чи не віданим і нею самою.

Звелася на ноги, стала зовсім близько біля нього.

— Я ни знаю нащо, — сказав Панас.

І додав по хвилі:

— Так ліпше буде тобі.

Параска була зовсім поруч. Він почув її важке дихання, схоже більше на сапання, так, він бачив, дихала риба, яку, зловивши, викинув на берег, так важко дихала теличка, котру от-от мали зарізати і вона, певне, розуміла, що зара станеться щось страшне.

А далі Параска закричала, заридала:

— Нихто ж тибе ни просить… Нихто — ні я, ні Пилип… Хай він іде до війська того проклятого, женися на мині, живи, бий, я все витерплю, я тобі народжу дітей, якось воно буде, цей світ всеїдно несправедливий, може ж, я ни вмру без нього, може ж, я чогось ни знаю, може ж, я йому ни судилася…

Очі в неї закотилися і вона впала на долівку…

Минув цілий місяць. Випав і розтав перший сніг. На зміну морозам прийшла сльота. Панас за цей час разом з іншими хлопцями побував у місті, в рекрутському присутствії. Усіх їх визнали придатними до служби.

Восьмеро рекрутів, хлопців з поліського села Загоряни, яким судилося стати першим набором до російського імператорського війська, з цього загубленого серед боліт і лісів села, покидали Загоряни вранці, на межі осені й зими, під важким свинцевим небом. Здавалося, от-от має піти дощ чи сніг, та все ж проводжати тих, хто розлучався з рідними обійстями й родинами на цілих два з половиною десятки літ, вийшли не тільки їхні рідні й близькі, а більше, як півсела. Перед тим завернули до церкви, де батюшка відслужив коротку службу й благословив на далеку й добру путь. Мама Юстина дибцяла поруч з Панасом. Очі її за ці кілька днів геть опухли від сліз, та вчора зранку вона перестала плакати і вперто мовчала. Мовчання її гнітило Панаса ще більше, ніж сльози. Німий докір пригнічував, прибивав до землі, наче камінь. Він узявся сам говорити, але до брата. Казав, як треба господарювати, що й коли ліпше сіяти, про звички Воронки й коня, котрого просто називали конем, про те, як тре буде підлатати хату. Брат ходив за ним і коротко кивав: «Добре». Або казав: «Я знаю». Чи «Я зроблю». Думка народилася спитати: «Ти радієш, що будеш хазяїном чи сумуєш?». Не спитав, бо, що б не одказав брат, лягло б на серце.

До мами врешті промовив:

— Ви б хоч заговорили зо мною пуд вечір… Коли й побачимося, чи й побачимося…

Мати подивилася на нього тьмяно, мовби звіддаля, десь із тої далини, на якій він буде вже завтра.

— Я й так з тобою весь час говорю.

— Говорите?

— У думках. Ти ни чуєш, а я кажу. За тибе й за сибе. Бо якби вголос казала, то собі тико ще більше жалю насипала б. А так за тибе й сибе кажу. І ніби легше стає.

— Вже назад не повернеш, — сказав Панас. — Пізно, мамо. Якби ви-те мені в душу залізли…

І умовк. Мав сказати: «То пекло велике зобачили б. Ни хочу вже йти до ниякого війська, али й лишєтися ни хочу. Ціла вогняна паща дивиться на мене. Питає, що я наробив, а ничого одказати ни можу…»

— Добре, я тобі їдла на дорогу вготую, — сказала мама.

— Вготуйте.

Увечері рідня зібралася — сестри, їхні чоловіки, хрещені батько й мати Панасові, родичі по батькові покійному. Посиділи, говорили про те про се, мати, як гостей стрічала, попереджала: