Владимир Лис - Діва Млинища

— Радієш?

— Чого б то я мав радіти? Шкода, звісно, али доля така випала. Сам витяг із шапки.

— Сам? Он як…

Одвернулася і пішла. Панаса кольнуло в серці.

«Щось ти занадто переживаєш за тим Буцою», — хотів сказати, проте промовчав.

Увечері все ж трохи побалакали біля перелазу. Парася швидко додому зібралася, сказала, що холодно їй у самій сорочці.

— То вдягнися, — сказав Панас.

— Завтра вдягнуся.

І побігла до хати. Завтра — то й завтра. На другий день стрілися на вулиці, заговорила приязно.

А потім був той вечір. Домовилися стрітися коло Варчиної верби. Та Параски там не знайшов. Почекав трохи, рішив додому вернутися. А потім як стукнуло щось. До неїної доми пішов. Мати Парасчина сказала, що до хрещеної побігла, нитки занести чи що. Ну, до хрещеної, то й до хрещеної. А як проходив мимо Гогульчиного садка, то в темряві розгледів, на краю, побіля річки, дві постаті.

Щось знайоме наче в них видалося.

І Панас тихенько, скрадаючись, потягся до тих фігур — одна велика, друга менша, тендітніша. Зблизька почув голос дівочий. Парасчин.

— Як же я без тебе зостануся? Я ж умру.

— Не вмреш, — Буцин густий, хриплуватий голосисько. — Панас, дивися, утішить…

Параска… Параска нахилилася до Буци, навіть притулилася.

— Як ти можеш таке казати, Пилипцю? — почув Панас. — Нихто мені, кроме тибе, ни потрібен. Я ж тибе тико люблю. Більше никого.

— І я тебе, — Буца. — Тико ж виходу нима. Як утечу — все їдно спіймають. В розбійники же не піду. Січі тепер нима, щоб туди податися.

— Що ж нам робити?! — Параска швидше не вимовила, а зойкнула.

— Долі скоритися… Вийдеш замуж. Хотя би й за того Панаса…

— Ни тре мені ніякого Панаса. Парубок він удатний, тико я тибе одного люблю. Ждатиму, скільки б ни довелося…

— Двайціть п’ять літ? Обоє постаріємо до тої пори.

— І старі женяться.

— Мене й убити можуть, — сказав Пилип чи то з жалем, чи то з приреченістю.

— Пилипе! Не кажи так! — Параска аж трусонула парубка. — Мовчи!

— Чула, що староста приндив? Хранцуз якийся на Расєю збирається вуйною пертися. Так що все може статися.

— Я за тибе молитися буду. Матір Божу проситиму.

— Все їдно ни бути нам разом…

— Пилипцю, в мене все терпне, як подумаю, що без тибе зостануся. За що нам така розлука, за які гріхи?

Отаку розмову почув, отака балачка, отака в них любов… Ну й Параска! Сучка підла! А з ним же, Панасом, як загравала! Типер без Буци вмирати збирається. Ну й умирай, раз така.

Аж втиснувся у стару крислату яблуню, за якою стояв, як теї любовники-осоружники мимо проходили, та ще й за руки взявшися. За руки! Хтів було вийти. Сказати, що він усе чув, усе знає, та стримався. Нихай. За пару деньків, ну, мо’ тиждень якийся, Буца пуйде, як миленький, до війська, а він, Панас, зостанеться. Тутечки, в селі, на Млинищі. І Параска таки буде його, як ни типер, то в четвер. Час грає в його дудку!

Панасові, звісно, було вельми прикро. Уночі довго не міг заснути, а заснув — то майже відразу й проснувся. Почулося, що хто у вікно стукає. Скинувся… Параска? Виглянув — нікого. Тико чути, як легенький шум по садку гуляє, немов запізнілий вечорничник. Знав, що типер точно ни засне.

Багато передумав тої ночі. На серці було прикро, важко дихалося. А йому ж здавалося, що й Параска, кохана Парася, Парасочка його любить. А вона… Вона любила того Буциська, он яка гірка правда… Нічого, він витерпить, словом ни обмовиться, а як сам лишиться, отоді нову пісню поведе. Прийде і його часниця! Ще й як любитиме його тая зрадливиця. Рік-другий мине, й зовсім вивітриться той Буца із пам’яті. А як діти підуть, багато дітей, він уже постарається, як ще більше хазяйство надбають, присяде і на його призьбі щістє-щістєчко з віночком на голові. Од тих думок трохи посвітлішало на душі, а у вікно зірка велика заглянула, здалося Панасові — по голові його хоче погладити.

Усміхнувся з тої думки-химерниці й відчув, як на плече кладе м’яку лапку дрімота.

Параску він побачив під вечір, як вертався з лісу, туди ходив по зеленички. Полоскала в Мережці одежину. Хотів було, як намітив, позв пройти і відчув — не зможе. Потягло до тої, яку все ще любив, подумав навіть — а може, почуте вчора йому приснилося, привиділося? Про ту підслухану розмову він удома ні матері, ні братові не сказав. Тільки в лісі подумав з гіркою усмішкою: «От би тую Діву, Діву Млинища стрітити, хоть би їй пожалівся». Та в лісі тико двох грибників надибав, словом-другим перекинувся.

Параска підвела голову. Як зачула його ходу, подивилася сумно-сумно, а може, йому так здалося?