Владимир Лис - Діва Млинища

«Двайціть п’ять літ? — перепитували. — Та тож ціле життє…»

За Польщі хлопів до війська не брали, хіба на випадок війни пан граф Драницький мусив виставити ополчення. Та й то в нього більше кликали дрібних шляхтичів, усяких підпанків, міщан. А кріпаки, звісно, мусили коло землі робити.

Двайціть п’єть літ!

Було від чого почухати голову.

Як народ посходився на те зібрання, то й почули од старости Юхима, поруч з яким стояв панок з волості, а мо’ й повіту, і високий офіцер із золотими еполетами, що таки правда — належить їм оддати свою данину війську його величності ампіратора, як ото по всій губернії роблять. Бо ж на заході, у якійсь Хранції, об’явився супостат, Бунпарт, що тоже незаконним сибе ампіратором оголосив. І на нашого ампіратора збираєця йти походом. Того й тре військо збільшити. А більше вам пан Кужельський розкаже.

Пан Кужельський, мішаючи мужицькі слова з польськими і руськими, так, що тре було добре вуха наставити, аби второпати, повідомив, що набір до війська є обов’язковим. Досі їх не чіпали, то дякуйте їх ясновельможності графові Драницькому, який мав привілей од государя, а тепер треба. Село має поставити одного рекрута від двадцяти осель. А оскільки в їхньому селі Загоряни сто сорок вісім домів, потрібно, аби в солдати пішли восьмеро новобранців. То не так і багато. Належить іти служити неодруженим парубкам од вісімнадцяти до тридцяти п’яти літ. Згідно складеного списку, таких у селі двадцять двоє. Сюди не включили тих, що хорі, трьох одинаків, у яких старі батьки мають за п’ятдесят літ, ну і їдного, у якого тико мати-вдова. Ось яка благородна нова влада.

Пан Кужельський, звісно, не знав, що мине кілька літ і така поблажка буде ліквідована — забиратимуть і синів у вдів, і у старих батьків. Та поки що пан писар з повіту повідомив, що порядок набору такий — спершу запишуть добровольців, тих, котрі самі бажають. Далі можна, звісно, поділити село на двадцятки, але ж є такі вулиці, де в хатах поруч про два хлопаки потрібного віку, а є такі, що на цілих двадцять хат — ни одного. Так сказав їхній староста. Тому вони вирішили, що справедливо буде поступити в такий спосіб… Кожен, кого назвуть, підходитиме і тягнутиме навмання зі старостиної шапки папірці. Хто витягне зі своєю хвамілією, той і піде служити, якщо пройде комісію при рекрутському присутствії в місті, кому ж чистий папірець достанеться — того обминуло. Але то має бути тільки при самих рекрутах. То всі остальні мусять розходитися. А поки що своє слово скаже пан поручик Нестеров.

Поручик так закричав, що, здавалося, хитнулися дерева, якими була обсаджена площа перед церквою, і от-от має забамкати з переляку дзвін на дзвіниці.

— Єто большая честь — служить в армії єго імператорского вєлічества! — так закричав поручик. А далі мовою, з якої зібрані загорянці мало що і второпали, бо російської не знали і ще не звикли до неї, сказав, що солдати в армії забезпечені й обмундируванням, і харчуванням і живуть у хороших умовах. Їм начисляється плата, частина якої віддається солдату відразу, а частина буде віддана по закінченню служби. Відставний солдат отримує безплатно дві десятини землі («Якщо доживе доти», — сказав хтось у натовпі), до того ж солдат може дослужитися аж до унтер-офіцера, навіть офіцера, і отримати право на «вольную».

— Ви верньотєсь із армії богачами, ребята, — сказав поручик, голос якого трохи підсів. — Поетому я спрашіваю тєх, у кого прізивной возраст, — кто добровольно хочет послужіть матушке-Расєї?

По довгій паузі наперед вийшов Гарасько Пуголовок — сирота, який жив у тітчиній клуні й ходив у латаній-перелатаній свитці, а перебивався з того, що помагав обробляти людям городи й поле, за що його годували, іноді й давали якусь копійчину, котру Гарасько ніс одразу в корчму. Поручик скептично озирнув непоказну Гараськову поставу й ревнув:

— Ну, кто єщо?

Охочих більше не виявилося. Гарасько забелькотав:

— Земелька ж, земелька буде, хлопці, — і раптом рясні сльози потекли з його очей.

Староста Юхим поспішно сказав, що пан писар зара оголосить список тих, кому належить остатися, а решта можуть бути вільними. Пан Кужельський узявся читати. Як називав прізвище та ім’я, староста додавав ще й вуличне прізвисько.

Панас відчув, як усе в ньому напружилося. Він уже не мав сумніву, що кара за гріх — брехню перед лицем Господа — невідворотня. Подумки прощався і з матір’ю, і з сестрою, котра тоже прийшла, з братом, а головне — з Парасею. Он вона стоїть, запнута білою хусткою, помережаною вишивкою по краях. На сорочку накинута полотняна свитка, та, здавалося, він бачить, як під тою свиткою здіймаються, дихають пружні дівочі груди, а під довгою спідницею ховається інше багатство — стрункі, мов вилиті дбайливим Божим майстром диво-ноги, які й бачив у всій їхній красі тико раз — при тому спільному купанні в Мережці.