Владимир Лис: Діва Млинища

Підпанок-вістовий насмішкувато спитав:

— Що ж, синяк у мене від падіння, так?

— Напевне, — Панас здвигнув плечима і відчув, як йому чогось враз душно стало, мовби хто за плечима віхоть соломи запалив.

— Ви, пане старосто, вірите йому? — Зенон Юзефович аж слиною бризнув.

— Та я ни знаю, кому вірити, — розважливо проказав староста. — Там же, кроме вас обох, никого ж ни було, так я понімаю? Хіба в кобили ци вашого коня спитати.

Панок Зенон відчув — симпатії старости явно не на його боці. Він сказав, що так не зоставить, поскаржиться волосному поліцейському. А там вже розберуться.

— Та воно так, — Панас почухав потилицю. — То ж, пане, ваше святе право. Ни забувайте тико сказати, як ви-те у мине стрілєли… З пістоля вашого.

Староста Юхим раптом відчув, що не тільки приязнь, а й щось більше з’явилося у нього до цього хлопця. Подумав навіть — жаль буде, як його справді в солдати заберуть. З таких міцні хазяї виростають. Тим більше зараз, коли граф Драницький, який явно не мав симпатії до нової влади, замінив панщину на оброк.

Спитав, дивлячись примружено:

— Ви, пане Зеноне, справді в нього стріляли?

— Ну пальнул згоряча… Да я і нє думав у нєго целіться, на скаку вже.

Пан Зенон явно втрачав позицію. У хаті перед ним стояли троє хамів — староста, його помічник і цей безрідний придурок. Сволота, раб, у якого ні честі, ні совісті. Подумки пан Зенон вимовляв усі лайливі брудні слова, які тільки знав. Хоч зовні намагався зберігати спокій. Для цього себе навіть крадькома за бік ущипнув і собі ж на ногу наступив. Перед ним стояли вороги — злочинець і двоє майбутніх лжесвідків. Перед якими він так необачно визнав, що таки стріляв — хай зопалу, хай у хама, кріпака, але підданого Російської імперії, з приходом якої на цій варварській болотяній землі встановилися жадані багатьма мир і спокійне життя. Невідомо, як поставиться до нього і цієї справи взагалі волосний суддя, чоловічок, який явно сидів у кишені графа Драницького і ворушив пальцем або за гроші, або за наказом вельможного пана. До кого ж би звернутися? Погляд Зенона ковзнув ще раз по трьох хамах, перевівся на стіну і вперся в ікону. Тут його і осінило, і він сказав: «Хай цей хам перехреститься і поклянеться на цій ось іконі, що правду каже… Тоді подивимося, який він християнин…»

— Що ж, Панасе, ти готовий поклястися перед святими образами, що казав правду? — староста спитав це суворо і якось співчутливо чи що. Так, наче знав наперед відповідь.

Панаса обдало всього жаром. Голосно — здавалося, на всю хату, аж вікна задрижали — озвалося серце. Що ж робити? Що діяти? Якщо скаже, що збрехав — неминуча тюрма, каторга, в ліпшому випадку, як кріпака, покарання батогом. А може, перед каторгою батоження… Він таки вдарив, хай такого-сякого, та шляхтича. Якщо перехреститься і поклянеться перед іконами — стане клятвопереступником і грішником. Великим грішником. Він підняв і опустив руку.

— Ну, відітє?

Пан Зенон закричав це торжествуюче. Мало не підстрибнув. Здавалося, от-от затанцює з радости. Зарепетував:

— Він боїться хреститися!

— Я перехрещуся. Али я…

Він хотів сказати, що не клястиметься, бо то гріх. Так, здається, вчив батюшка в церкві. «Ни згадуйте ім’я Боже всує і ни кляніться ім’ям Божим, Матері Божої і святих угодників». А може, й ни так мовив батюшка. У їхньому селі, особливо жінки, аби довести свою правоту чи переконати в чомусь ту, з якою сперечалася, кликали у свідки й клялися і Богом, і Дівою Марією, і святими. Просто, мовби дихали. Притому були щирими вірянками, ходили до церкви, святили паску, зілля на Трійцю, яблука та іншу садовину на Спаса, воду на Водохрещу. Вони боялися Бога, та в той момент суперечки чи сварки щиро вірили, що Він чи святий Миколай на їхньому боці.

Якщо ж він зараз признається, що збрехав, то жде його ганьба, покарання. А відтак рушиться все — думка про хазяйство, про женитьбу на Парасці, про те життє, яке мало бути. У нього, його коханої, дітей, котрі мали народитися і тішити їх. Хіба цього ни хоче Бог, щоб люди були щасливі?.. Хіба він, Панас, ни людина, а шматка, об яку можна витирати ноги?..

Усе це промайнуло мовби перед очима і в голові Панаса. За якусь мить чи дві-три. І він рішився. Підніс руку, склав три пальці й перехрестився.

— Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа… Я казав правду…

На його плечі навалилася величезна брила, й Панас захитався. Ось-ось він упаде, або на його бідолашну голову обвалиться стеля. Бог мусить його покарати. Мусить…