— Нє… Тико стареї люди кажуть… Колись я чула…
І мати Юстина сказала, що од покійної бабусі свої почула — рідко, може, раз на сто літ, являється перед людські очі тая Діва. Охоронниця їхнього кутка. Їхнього, бо никому з інших кутків села — ни з Козлища, ни з Чинбарів, ни з Гурбів, Ковалів ци Підцерков’я, тико коло їхнього Млинища й бачили тую жінку…
— Про те ни вельми й згадують, бо ж забувається, — сказала мама Юстина. — Бо рідко вона являється… То колись дівчина, яку багач сватав з міста, а вона ни схотіла, коли силоміць пробував до себе забрати. Вирвалася й до лісу втекла… Думали, мо’ втопилася ци вовки задерли… Тико ж тіла ни найшли… Ну й являється чєс од чєсу… Коли порятувати когось хоче. А то ще… Казали бабуня: їдному чоловікові ци жінці тико і являється… Кожного разу… як знак хоче подати… У житті того, кому явилася, хто неї побачив, щось особливе станеться… Якісь особливі переміни… Ой, синку, коби ж, як має щось статися, хоч хай буде добре… Молися Богові та Пресвятій Діві і я молитимуся…
— Що ж має статися?
— Або я відаю?..
— Женюся, мамо, ото й станеться, — сказав Панас. — Невістку вам приведу… Ото й станеться…
— Параску?
— А то кого ж?..
Мати торкнулася синової руки. Несміливо, лагідно. Зітхнула.
— Параска — вдатна дівчина. І на лиці й до роботи. Бистра, на язик, правда, гостра, та нихай.
— Тико Параска на гинчого око гострить.
Тут вони побачили, що на порозі виріс Тарас. Руки в боки, а нога вперед виставлена. Якась у нього усмішка, мовби з осіннього холоду принесена чи десь позичена… Стоїть, блимає, то навіть при тьмяньому поблиску скіпки, вставленої у гладишку, видно.
— Що ти таке мовиш, Тарасику?
Мати Юстина аж руки простягла, мовби од тих слів одпиралася. Просила їх за поріг вийти, до хати не пускала.
— А то ви-те, мамо, ни знаїте, — Тарас чвиркнув, до хати ступив, шапчину на лавку кинув. — Вона ж із Пилипком граїться, хоть і коло Панасика нашого вертиться.
— Тарасику…
— А що Тарас? Тарас — ни Панас, до сватання далеко.
Тут старший брат засміявся. Сміявся довго й розгонисто. До брата підійшов, за чуба легенько смикнув.
Промовив:
— У нашого пана, кажуть, вошей багато. Та таким, як Пилипко, продає. Ото хай і купує, той Буца.
З тим і ступив за поріг. Спинився, окинув оком їхній куток. Млинище лежало тихе і умиротворене. Де-не-де зблимували вогники, чулися звіддалік, як вуркотіння, жіночі голоси. Усе було, як звично. Сьогодні вечорниць не передбачалося. Звичний буденний вечір. Завтра жде робота. Як вчора і позавчора. Таке життя.
Вдивився в темряву. Почав рости страх, бо здалося, що начеб щось біле за сусідським садом промайнуло. Діва Млинища? Нє, нічого не видко. Здалося. Страх поступово минав, а ноги самі несли туди, де він мав бути. Коло Парасчиної хати.
Стояв, вдивлявся в темне вікно.
Там, за ним, у хаті вже, певно, спали: Параска, неїна сестра, мати з батьком. А може, й не сплять, може, Парасочка десь вистоює собі з Пилипцьом? Од цієї думки кинуло в жар.
Раптом він почув притишені голоси, тихий дівочий сміх, що розсипався легенькими дзвіночками-горошинками.
Голоси наближалися.
Одлягло од серця, бо зрозумів, що то Мотрунка зі своїм парубком. Ба, та тож Павлик уроді Лепесів з другого кутка, аж із Чинбарів. Панас відступив, сховався за деревом. Почував легкий сором і радість. Двоє поруч притислися одне до одного, стали наче одним тілом.
«Мотрунка буде Павликовою, а Параска моєю», — раптом подумав Панас.
Наступного дня він горав поле в долинці коло Мережки, до лісу перевертати сіно послав Тараса.
Майже весь той клаптик і виорав до вечора. Мо’ й скінчив би, та відчув — стомилася його старенька кобила.
Ніжно погладив по крупові. Добре вона прислужилася їм. П’ятеро лошат за життя привела. Перше, як і належало, оддали панові. Друге собі оставили — гарненький коник виріс. Ще двоє продали, от і земельки прикупили, а їдне… четверте пішло як посаг, коли Марусю заміж оддавали.
Приплід зробив їх чи не найзаможнішими на вулиці.
Воронка раптом нашорошила вуха, а потім і заіржала. Щось почула? Авжеж, почула.
«Коня, нивже коня?» — подумав Панас.
Він сам стрепенувся. Від часу, коли Воронка привела останнього лошака, він хотів, щоб хоч ще раз був приплід. Спершу думав, що так і буде. Та проходив рік, другий, третій, уже й четвертий минув, а кобила ніяк не могла понести, хоч і не раз мала діло з огирями. І сам Панас водив, і Тимошевого коняку приводив. Раз одбрикувалася, али ж другий таки віддалася. Ніц не вийшло, зосталася порожня. Чого б то? Нивже стара, щоб заплоднитися? Ну хоч би разок ще могла… Продали б лошака ци лошицю — ще б трохи земельки прикупили. Та й хотілося Панасові підняти, потримати мале лошатко, відчути особливий запах маленького життя… А тоді поставити на ноги — біжи. Хай не побіжить, а зробить крочок-другий ще тоненькими ніжками…
Читать дальше