Владимир Лис - Діва Млинища

Далі чомусь подумалося, що Діва тая має бути схожою на Параску. Може, то й була вона?.. Али ж лице зовсім інше. Ни впізнаване й ни знане.

Спинився. Зрозумів, що от-от заридає. Не зі страху, з розпуки, із жалю до себе, із того, що не може вибрати, вирішити, а тре вибирати. Тре конче вибирати.

«Господи, чого ж ти ни хочеш мині помогти?» — спитав Панас.

І далі подумав: «Діво, Діво Млинища, ци ти є, ци тибе нима? Чого ти з’явилася й ни хоч явитися зновика? Явися, а нє, то убий, залоскочи, випий мою кров… Нивже навіть цего ни достойний? Я, що стоїть отут серед лісу, вночі, чоловік, якого ни люблять, зате який любить сам… де моє щістє, моя доля, хто неї виколише для мене бідолашного».

Відповіддю йому була тиша довкола й далекий, ледь чутний лісовий шум.

Небом пливли хмари, виглядали зорі, али типерка він і не зміг би визначити, де котра з них та, що з’явилася, коли Діва Млинища на небі зникла. Затуляє, певно, хмара те місце. Не дивиться зірка на нього.

Панас відчув: тре вертатися. Ані тут, де він бачив Діву Млинища, ні далі в лісі, її не стріне. Вона ж являється раз на сто літ, то чого ти хочеш, чоловіче? Чого хочеш, сам як палець, серед глухого нічного лісу…

Після другої своєї, ще безсоннішої ночі Панас вирішив насамперед сходити до старости. Спитає, чи то справді мінятися можна, за когось на службу йти, чи йому тоді почулося. Уже при виході з хати спинився, майнула думка — може, тра спершу з матір’ю й братом порадитися? Відкинув спокусницю, бо відчув — можуть його уговорити, піддасться, бо… Бо хоче піддатися. Може, проте, старости й удома ни застане.

Староста Юхим, однак, був удома. Вистругував голоблю до воза. Відколи старостою призначили, чи не вперше й приходив отак-о до далекого родича Панас. Вітаннє, кілька слів про життє-здоровлє, й почув Панас, як язик до піднебіння тулиться, мовби прилипає.

— Щось сталося? — староста, певно, вловив його настрій, приховану тривогу.

— Сталося, дєдьку Юхиме, — Панас зітхнув тихо, та в грудях запекло.

— То кажи… Цим можу — поможу. Якщо свататися хочеш — то типерка тобі можна.

І тут Панас одним духом, переступаючи через оте спокусливе «можна», випалив — без запитання про те, чи йому ни почулося — що хотів би сам до війська піти служити.

— Сам? — староста вельми здивувався. — Мо’ земельки дармової захотілося… Так до неї дорога у два десятки з половиною літ пролягає. Мона й ноги поломити, а то й у ту землицю самому лягти.

— Я ни через… Ни за землю і ни за гроші…

Важко-важко вимовляв Панас слова-жорна… Слова… Слова- буци… Буци?..

— Тоді чого ж?

— Замість Пилипа хочу піти… Буци, Єрчикового сина…

— Він просив?

— Нє… Я сам…

— Ніц ни второпаю, — сказав дядько Юхим.

І тут Панас про те, чого насправді так рішив, ніби й сказав, ніби й не сказав, не всю правду… Що Пилип женитися має, а він же розуміє, яка то штука, як любляться довго.

— Хто за дівка така? — поцікавився Юхим.

— Параска Луськіська, Лускана старого, Митра.

— Знаю, — одказав староста, — чого ж ни знати.

— Ну й рішив, та й Тарасові скоро до войська, то хай вже ліпше одслужу, — сказав Панас.

По довгій мовчанці — десь у селі, на цим кутові валували пси, ревла чиясь корова, хтось неподалік сварився і теї звуки били по тім’ю — староста Юхим промовив:

— Діло, звісно, твоє… Али така придибенція, що зара мусиш остаточно рішити, бо через три дні й забирати рекрутів будуть, до присутствія, то мені сьогодні тра гінця у волость посилати, аби звідтам у повіт, до Володимира, собщили, що така й така заміна… То кажи — твердо рішив?

— Рішив, — поспішно видихнув Панас.

— А мати як? Ни проти?..

Панас зам’явся, а тоді сказав:

— Та спершу вроді й проти були, а типерка нє… Самі кажете — мій рішенець…

— А Пилип знає?

— Знає, — збрехав Панас.

— І як?

— Згоден.

— Тоді зара помічника гукну, він грамотний, то й бомагу до волості писне… Болячки ниякої ни маєш?

— Та вроді нє, — сказав Панас і скупо всміхнувся. — Здоровий, як бик.

Староста руку простяг, стиснув міцно. Ще, видко, була добра сила в цього підстаркуватого чоловіка.

— Хай тобі щастить, синку. Чєс, він скоро біжить…

Час до відправки тягся нестерпно. Дні як роки. Правда, увечері здавалося, що день галопом, вистрибом промчався.

Ну, звісно, мама, як новиною, рішенцем своїм, як мокрим рядном накрив, зразу в плач, в крик:

— Що ж ти такеє надумав, синку?

Панас про те, що Тараса од войска звільняє, почав було:

— То ще ци випало б ци нє… Надвоє баба ворожила.