Умберто Эко - Бавдоліно

— Ото гарно, — мовив зі сміхом Бойді, який уже оговтався від страху. — Вірші великому поетові писав хтось інший!

Після стількох невдач тих днів це приниження, разом із розпачливим бажанням запопасти Ґрадаль, штовхнуло Поета до крайнощів. Він витяг з піхов меч і кинувся на Бавдоліна з криком:

— Я вб'ю тебе, уб'ю!

— Я не раз казав тобі, мосьпане Никито, що я мирна людина. Але я був занадто поблажливий до себе. Насправді вчора я зрозумів, що я — слабодух, Фрідріх казав тоді правду. В ту мить я ненавидів Поета цілою своєю душею, хотів бачити його мертвим, але мені не хотілося вбивати його, я хотів тільки, щоб він не вбив мене. Я відстрибнув назад, до колонади, тоді побіг тим самим коридором, яким прийшов. Тікав я в темряві, а він переслідував мене, вигукуючи погрози. Світла в коридорі не було, я йшов навпомацки, тобто мацаючи трупи в стінах; коли я намацав прохід ліворуч, я кинувся туди. Він ішов на звук моїх кроків. Нарешті я побачив світло й опинився на дні відкритого вгорі колодязя, який я був минув, коли йшов сюди. Був уже вечір, і я майже дивом бачив місяць над своєю головою — він освітлював місце, в якому я опинився, і кидав сріблясті відблиски на лики мертвих. Може, саме вони сказали мені, що не можна обдурити власну смерть, коли вона вже наступає тобі на п'яти. Я спинився. Я бачив, як надійшов Поет, який прикрив собі очі лівою рукою, щоб не бачити тих непрошених гостей. Я міцно схопив за одну з поїдених часом одежин і сильно смикнув. Труп упав просто між мною і Поетом, здіймаючи хмару пилюки і дрібнюсіньких шматочків тканини, яка розсипалася, торкнувшись землі. Голова того небіжчика відділилася від тіла і покотилася моєму переслідувачу просто під ноги, зупинившись прямо під місячним променем і показавши йому свою жаску посмішку. На мить Поет зупинився, охоплений жахом, але потім копнув череп ногою. Я схопив з другого боку ще два кістяки і шпурнув їх прямо йому в обличчя. Забери від мене цю смерть, кричав Поет, а лузга, на яку перетворилася висохла шкіра, літала йому навколо голови. Я не міг повторювати цю витівку до безконечності — я б вийшов з освітленого кола і знову запався в темряву. Я стиснув у кулаках свої арабські кинджали, наставив їх вістря прямо перед собою, немов ростру. Поет зробив проти мене випад, піднявши меч обома руками, щоб розвалити мені голову надвоє, але перечепився об другий кістяк, що покотився перед ним, і налетів на мене. Я впав на землю, опершись на лікті, він звалився на мене, а меч вислизнув йому з рук. Я бачив його обличчя над своїм, його очі, налиті кров'ю, проти моїх очей, я відчував запах його люті, чад, який випускає хижий звір, впиваючись зубами у свою жертву, я відчув, як руки його стискаються навколо моєї шиї, я почув скрегіт його зубів… Я зреагував інстинктивно — підняв лікті і всадив обидва кинджали йому в обидва боки. Я почув, як рветься тканина, мені здалося, ніби в центрі його нутрощів два мої леза зустрілися. Тоді я побачив, як він зблід, і струмок крові вийшов йому з рота. Його чоло торкнулося мого, і кров його полилася мені в рот. Не пам'ятаю вже, як я вивільнився з цих обіймів: кинджали я залишив у його тілі й зсунув із себе його тягар. Він сповз обік мене, його широко розплющені очі дивились на місяць угорі, і він був мертвий.

— Перша людина, яку ти вбив у своєму житті.

— І дай Бог, щоб остання. Понад сорок років він був другом моєї молодості, товаришем у пригодах. Мені захотілося плакати, але потім я згадав, що він скоїв, і мені захотілося знову його вбити. Підвівся я з трудом, бо перше своє вбивство я скоїв, коли гнучкість тіла, властива мені в найкращі мої роки, уже покинула мене. Я йшов, похитуючись і сапаючи, аж до кінця коридору, вернувся в крипту, побачив тих трьох — вони були бліді, як полотно, і тремтіли — і до мене повернулася моя гідність імперського достойника і названого сина Фрідріха. Мені не можна показувати слабкості. Я випростався, повернувшись спиною до іконостаса, немов архангел над архангелами, і сказав: «Справедливість вчинено, я стратив убивцю священного римського імператора».

Бавдоліно пішов за своїм релікварієм, вийняв з нього Ґрадаль, показав усім, немов посвячену гостію. І сказав лиш:

— Хтось із вас має якісь претензії?

— Бавдоліно, — мовив Борон, руки якого все ще трусились, — нині ввечері я пережив більше, ніж за всі ті роки, що їх ми провели разом. Звісно, це не твоя провина, але щось урвалося між нами — між мною і тобою, між мною й Кіотом, між мною та Бойді. Недавно, нехай навіть на кілька секунд, кожен з нас палко бажав, щоб провинним виявився інший, аби лиш урешті покласти край цьому страхіттю. Це вже не дружба. Після падіння Пндапеціма ми були разом тільки через чистий випадок. Об'єднували нас пошуки того предмета, який ти тримаєш у руці. Я кажу — пошуки, а не сам предмет. Тепер я знаю, що предмет той завжди був з нами, але це не заважало нам не раз мчати назустріч нашій згубі. Нині ввечері я зрозумів, що я не мушу ні сам володіти Ґрадалем, ні нікому його передавати — а лиш підтримувати пломінь його пошуків. А тепер ти тримаєш у руках той кухоль, який манить людей лише тоді, коли знайти його неможливо. Я йду геть. Якщо мені вдасться вибратися з цього міста, я зроблю це якомога швидше. Я напишу про Ґрадаль, і єдина моя могутність міститиметься в моїй оповіді. Я напишу про лицарів, кращих від нас, і той, хто читатиме, побачить у своїй уяві чистоту, а не наші слабкості. Прощавайте, друзі мої. Не раз було чудово мріяти разом з вами. І він зник там, звідки прийшов.