Умберто Эко - Бавдоліно

— Бавдоліно, — сказав Кіот. — Гадаю, Борон зробив найкращий вибір. Я не такий вчений, як він, і не знаю, чи зміг би написати історію Ґрадаля, але напевно знайду когось, хто напише її з моїх слів. Борон сказав правду: я зостанусь вірним своїм багаторічним пошукам, якщо зможу спонукати інших бажати Ґрадаля. Не говоритиму про ту чашу, яку ти тримаєш в руці. Скажу, можливо, як я казав колись, що то камінь, який упав з неба. Камінь, чи чаша, чи спис — байдуже. Важливо, щоб ніхто його не знайшов, інакше всі інші перестануть шукати його. Послухай мене, сховай цю річ — щоб ніхто не вбив власну мрію, коли візьме її до рук. Щодо всього іншого, то мені теж ніяково тепер бути з вами — мене занадто мучитимуть болісні спогади. Ти, Бавдоліно, став ангелом-месником. Може, ти й справді мусив зробити те, що зробив. Але я більше не хочу тебе бачити. Прощавай.

І він теж вийшов з крипти.

Озвався тоді Бойді, який після стількох років знову заговорив фраскетською говіркою:

— Бавдоліно, — мовив він, — голова моя не витає у хмарах, як у тих двох, та й історій оповідати я не вмію. Мені смішно, коли люди пускаються у мандри, шукаючи чогось, чого нема. Важливе тільки те, що є, хоч не варто показувати це усім, бо заздрощі — то паскудна річ. Ґрадаль цей — то свята річ, повір мені, бо він простий, як і всі святощі. Не знаю, куди хотів би подіти його ти, але будь-яке місце, крім того, про яке я зараз тобі скажу, було б для нього невідповідним. Послухай-но, що мені спало на гадку. Може, пригадуєш, що після смерті бідолашного твого батька, покійного Ґальявда, усі в Александрії почали говорити, що рятівник міста заслуговує на те, щоб йому поставили статую. А тоді знаєш, як то буває: говорять, говорять, а діла катма. А колись, коли я їздив, торгуючи зерном, я знайшов у напіврозваленій церковці поблизу Вілла дель Форо чудову статую, яка невідомо звідки там взялася. Вона зображала згорбленого старця, який тримає в руках над головою щось схоже на жорно, чи будівельну плиту, а може, великий круг сиру, — хто його знає, що то було, — і здається, немов він зігнений удвоє, бо не в силі тримати цей тягар. Я подумав собі, що це має щось означати, хоч мені й невтямки було, що воно означало, але знаєш, як то буває — зображаєш якусь постать, а потім інші вигадують, що вона має означати, і що б вони не вигадали, усе годиться. Ти диви, сказав тоді я собі, таж це може бути статуєю Ґальявда — якщо поставити її над дверима або збоку біля собору, він буде немов колона, а камінь той на голові у нього буде капітеллю. Викапаний Ґальявдо, який сам тримає на собі тягар усієї облоги. Я забрав її додому і поставив у повітці. Я розповів про це людям, і всі погодилися, що це гарна думка. Відтак сталася та історія, коли всі добрі християни мали вирушати на Єрусалим, тож вирушив і я, бо це здавалося бозна-чим важливим. Але що було, загуло. Тепер я вернусь додому, і побачиш, як радо мене вітатимуть після стількох років ті мої краяни, які ще живуть на тім світі, а для молодших я буду тим, хто йшов з імператором у похід на Єрусалим, й історій, щоб оповідати їх біля вогнища, є в мене більше, ніж у того чарівника Вергілія. А може, мене навіть оберуть консулом, ще заки я помру. Тож я вернусь додому і, нікому нічого не кажучи, піду в повітку, знайду статую, видовбаю діру в тій штуці, що її він тримає на голові, і запхаю туди Ґрадаль. Відтак замажу діру розчином, закладу її камінцями, щоб не видно було навіть тріщини, і віднесу статую в собор. Ми поставимо і примуруємо її, і хай стоїть собі там на віки вічні, щоб ніхто її більше не зрушив звідти і не пробував зазирнути, що ж це таке батько твій тримає на своєму кумполі. Місто наше молоде, фанаберії в голові нам ще не позаводилися, але благословення небес ще нікому не зашкодило. Я помру, помруть мої діти, а Ґрадаль завжди буде там і захищатиме місто, і ніхто про це не знатиме, крім Господа Бога. Що скажеш?

— Мосьпане Никито, було то воістину слушне місце для кухля, бо хоч довгі роки я вдавав, ніби забув це, та лиш я один знав, звідки він насправді взявся. Після того, що я тільки-но скоїв, я вже й сам не знав, навіщо жив на світі, адже нічого доброго я ніколи не зробив. Маючи той Ґрадаль, я б наробив ще дурниць. Добрий Бойді казав правду. Мені б хотілося вернутися додому разом з ним, але що мені було робити в Александрії, посеред тисячі спогадів про Коландрину, коли щоночі я снив про Гіпатію? Я подякував Бойді за чудову ідею, загорнув Ґрадаль у шматину, в якій я його приніс, але не став поміщати в покрівець. Під час подорожі, сказав я йому, на тебе можуть напасти розбійники, і вони в тебе напевно заберуть покрівець, бо він здається золотим, а от на якийсь там кухоль навіть не глянуть. Іди з Богом, Бойді, хай Він помагає тобі в цьому ділі. А я зостанусь тут, бо потребую побути на самоті. І він теж пішов собі. Я озирнувся навколо і згадав про Зосиму. Його не було. Не знаю, коли він утік — він почув, що десь там хтось когось убиває, а життя вже навчило його тікати від колотнеч. І він, знаючи напам'ять ці місця, дременув навпомацки, поки ми були заклопотані чимось іншим. Неподобств накоїв він чимало, але його було покарано. Хай тепер жебрає по вулицях, і хай Господь зглянеться на нього. Тоді я, мосьпане Никито, теж пішов тим коридором мертвих, переступивши через труп Поета, і, вийшовши на поверхню, побачив пожежу біля Іподрому. Що сталося зі мною пізніше, ти вже знаєш, а відразу по тому я зустрів тебе.