Умберто Эко - Бавдоліно

Бавдоліно почав здогадуватися, що євнухи теж думають неправильно, і ще дещо розпитав гостинного господаря.

— Дехто з цих потвор, — сказав Праксей, — вірить, що Син був лиш усиновлений Отцем, інші щосили сперечаються, хто від кого ісходить, і кожна з цих потвор обстоює свою потворну помилку, помножуючи божественні іпостасі або вірячи, буцімто Найвище Благо має три, а то й навіть чотири різні природи. Язичники вони всі. Існує лиш одна божественна субстанція, яка об'являється різними способами і в різних особах упродовж людської історії. Єдина божественна субстанція, породжуючи, постає Отцем, будучи породженою, постає Сином, а освячуючи, постає Духом, але завжди йдеться про ту саму божественну природу: усе решта — це немов машкара, за якою ховається Бог. Єдина субстанція і єдина троїчна особа, а не, як твердять деякі єретики, три особи в одній субстанції. Але подумай-но тільки: якщо це правда, якщо Бог стався тілом у всій своїй цілості, а не за посередництвом якогось свого названого сина, тоді на хресті страждав сам Отець. Розіп'яти Отця! Ти розумієш? Лиш прокляте плем'я могло дійти до такої зневаги, і завданням вірного є помститися за Отця. Не буде жодної пощади проклятому Адамовому колінові.

Відколи почалася розповідь про подорож, Никита слухав Бавдоліна мовчки, не перебиваючи. Але тепер він перебив його, бо зрозумів, що співрозмовник його не був певен, як тлумачити те, що він розповідав.

— Ти думаєш, — спитав він його, — що євнухи ненавиділи людський рід тому, що він завдав страждань Отцю, чи що вони повірили в цю єресь, бо ненавиділи людський рід?

— Саме над цим я замислювався в той вечір, та й пізніше, але відповіді не знайшов.

— Я уявляю собі, як мислять євнухи. Я знав багатьох з них у царському палаці. Вони намагаються прибрати якомога більше влади у свої руки, щоб дати волю своїй зненависті до тих, кому дано продовжувати життя. Але за довге своє життя я часто переконувався, що навіть багато з тих, хто євнухами не є, використовують владу, щоб виразити те, що інакше виразити не змогли б. Зрештою, жага повелівання є, мабуть, пристрастю нестримнішою, ніж пристрасть любовна.

— Мене бентежили ще й інші речі. Ось дивись: євнухи Пндапеціма становили касту, яка поповнювала свій склад через обрання, оскільки природа їхня не давала інших можливостей. Праксей казав, що з покоління в покоління старці вибирають привабливих юнаків і прирікають їх на стан євнухів, роблячи з них спочатку своїх слуг, а потім спадкоємців. Звідки ж вони беруть цих вродливих і добре збудованих юнаків, якщо цілу провінцію Пндапецім населяють лише примхи природи?

— Ясна річ, євнухів привозять з чужих країв. Так буває в багатьох військах і державних апаратах, бо хто має владу, не повинен належати до спільноти, якою керує, щоб не було жалю і поблажливості до підданців. Може, саме цього хотів Пресвітер, щоб тримати в покорі цей почварний і задирливий люд.

— Щоб мати змогу без докорів сумління послати їх на смерть. Бо зі слів Праксея я зрозумів ще дві речі. Пндапецім був останнім аванпостом перед початком царства Пресвітера. Далі була тільки ущелина між горами, яка провадила на іншу територію, а на скелях, які оточували ущелину, стояли постійні пости нубійської сторожі, готової закидати лавинами каміння будь-кого, хто б насмілився проникнути в ущелину. На виході з ущелини починалося безмежне болото, і болото це було таке підступне, що хто б не намагався перейти через нього, його відразу засмоктувала трясовина або рухомі піски, бо в них варто лише загрузнути по коліно, як ногу вже не витягти, і так врешті ціла людина зникає, немов потонувши в морі. Через болото вела лиш одна безпечна стежка, якою можна було перейти через нього, але її знали тільки євнухи, яких навчили впізнавати її за певними ознаками. Отже, Пндапецім був воротами, твердинею, запором, який треба було зламати, щоб потрапити в царство.

— Якщо ви були першими гістьми хтозна за скільки століть, значить, захищати ці ворота було не так уже й важко.

— Навпаки. Праксей не дуже хотів про це говорити, немов згадувати про тих, хто їм загрожував, було заборонено, але потім усе-таки вирішив тайкома сказати мені, що ціла провінція живе у страху перед войовничим народом, плем'ям білих гунів, які з хвилини на хвилину можуть на них напасти. Якби вони підійшли до брам Пндапеціма, євнухи вислали б проти них на вірну смерть одноногів, блеміїв та всіх інших потвор, щоб зупинити трохи їхнє просування, а тоді відвели б Диякона до ущелини, закидали б камінням прохід і сховалися б у царстві. Якби їм це не вдалося і якби їх спіймали, білі гуни могли б примусити під тортурами одного з них показати єдиний правильний шлях до землі Пресвітера, тому всіх їх навчили, що перед тим, як їх схоплять у полон, вони повинні вбити себе отрутою, яку кожен з них носить у мішечку, що висить на шиї, під одягом. Найжахливіше те, що Праксей був певен, що вони в будь-якому разі врятуються, бо в останню мить зможуть заслонитися нубійцями, мов щитом. Яке це щастя, казав Праксей, мати за тілоохоронців циркумциліонів.