Умберто Эко - Бавдоліно

Дійшовши на край Пндапеціма, вони дісталися до якоїсь галявини, а за нею монолітною стіною, в якій не видно було жодного проходу, височіли гори. Наполовину врісши у гору, там видніла єдина штучна споруда в цілому місті. Була то вежа, точніше фасад ступінчастої вежі: вона була широка в основі й дедалі вужчала догори, але не так, як стос коржів, коли менший корж лежить на більшому, утворюючи шар за шаром, — від тераси до тераси безперервно тягнулася спіралеподібна доріжка, і зрозуміло було, що вона заходила і в середину скелі, обвиваючи всю будівлю від основи до чубка. Вежа була всуціль помережана великими склепінчастими дверима, одні поруч з другими, без жодного вільного місця між ними; одні двері від других відділяли тільки одвірки, і вся ця споруда виглядала, немов тисячоока потвора. Соломон сказав, що такою, мабуть, була вежа, споруджена у Вавилоні жорстоким Німродом, щоб кинути виклик Пресвятому, хай буде він прісно благословенний.

— А це, — мовив Ґаваґай з відтінком гордощів у голосі, — це палац Диякона Йоана. Тепер ви стоїть тут і чекає, бо вони знає, що ви прибув, і вас чекає урочисте привітання. А я тепер іде собі.

— Куди ти йдеш?

— Я не може ввійти у вежу. Після того, як Диякон вас приймуть, я вертається до вас. Я ваша провідник по Пндапецімі, я вас ніколи не залишить. Уважайте на євнухів, він — хлопець молодий… — і показав пальцем на Коландрина, — а їм подобається юні. Ave, evcharistb, salam. [124] Вітаю (лат., грец., араб.)

Він виструнчився на своїй нозі, прощаючись з ними на дещо військовий манір, обернувся, а за мить був уже далеко.

Коли вони були вже кроків за п'ятдесят від вежі, то побачили, як з неї виходить кортеж. Насамперед виступав загін нубійців, але пишніше прибраних, ніж ті, що були на ринку: від пояса донизу, включно з ногами, вони були обмотані білими биндами, а зверху по них звисала спідничина, яка доходила до половини стегна; торс вони мали оголений, але зверху були прикриті червоними накидками; на шиї ж красувався шкіряний нашийник, оздоблений кольоровими камінцями, — то не були самоцвіти, а проста річкова галька, викладена жвавою мозаїкою. На голові вони мали білі каптури, оздоблені бантиками. Рамена, зап'ястя і пальці прикрашені були браслетами та перснями з плетеної мотузки. Перший ряд грав на дудках і бив у барабани, ті, що йшли в другому ряді, тримали на плечах свої велетенські довбні, а третій ряд мав лиш луки напереваги.

За ними йшла наступна шерега: були то, безперечно, євнухи, зодягнені у широкі, м'які шати, нарум'янені, мов жінки, у схожих на собори тюрбанах. Один з них, посередині, ніс тацю, на якій лежали паляниці. Насамкінець, у супроводі двох нубійців по боках, які махали йому над головою віялами з павиного пір'я, ступав той, хто, очевидно, був найвищим достойником у цій процесії: на голові в нього був високий, мов два собори, тюрбан, зроблений зі сплетених різнобарвних шовкових стрічок, у вухах він мав підвіски з пофарбованих каменів, а на раменах — браслети з барвистого пір'я. Він теж мав довгу, аж до п'ят, одежу, але в поясі вона була схоплена стрічкою з блакитного шовку завширшки у п'ядь, а на грудях у нього висіло розп'яття з фарбованого дерева. Він був чоловік уже літній, а нарум'янені губи й очі, підмальовані бістром, контрастували з його зів'ялою, жовтуватою шкірою і ще більше підкреслювали подвійне підборіддя, яке тремтіло з кожним його кроком. Руки його були опецькуваті, а нігті довжелезні, вигострені, мов лезо, і полаковані рожевим.

Перед гостями кортеж зупинився, нубійці стали двома рядами, євнухи нижчого рангу клякнули, а той з них, що ніс тацю, вклонився, пропонуючи гостям поживу. Бавдоліно з друзями спершу не знали, що їм належить робити, тоді зістрибнули з коней, взяли по шматку паляниці і, уклонившись, стали чемно жувати її. Щоб привітатися з ними, нарешті виступив уперед головний євнух, який вклонився їм до землі, тоді підвівся і звернувся до них по-грецькому:

— Від Різдва Господа Нашого Ісуса Христа очікуєм ми на ваше повернення, якщо ви, звісно, є тими, за кого ми вас маємо, і прикро мені дізнатися, що дванадцятого вашого товариша, який, як і ви, є першим серед усіх християн, завела на манівці немилосердна природа. Я накажу сторожі нашій невтомно стежити за обрієм, виглядаючи його, а поки що бажаю вам щасливого перебування у Пндапецімі, — дискантом сказав він. — Це кажу вам від імені Диякона Йоана я, Праксей, головний серед придворних євнухів, протонотар провінції, єдиний леґат Диякона при Пресвітері, найвищий хранитель і логотет таємного шляху. — Він сказав це так, ніби титули ці мали справити враження навіть на Волхвів.