Умберто Эко - Бавдоліно

— Помовч і ходімо подивимось, — буркнув йому Бавдоліно.

Праксей провів їх усередину вежі і запросив у салон без вікон, освітлений запаленими триногами, посередині якого лежав килим; на ньому стояло повно глиняних чаш і тарелів, а по боках вишикувався ряд подушок, на яких запрошені всілися, схрестивши ноги. Прислуговували за трапезою напівоголені, намащені пахучими олійками юнаки, які, безперечно, теж були євнухами. Вони підносили гостям посудини з ароматичними сумішами, в які євнухи вмочали пальці, а потім доторкалися ними мочок вух і ніздрів. Покропившись таким чином і мляво приголубивши юнаків, євнухи звеліли їм піднести пахощі гостям, які достосувалися до місцевих звичаїв, хоч Поет гарчав, що нехай тільки котрийсь із них торкнеться його, і він одним ударом виб'є йому всі зуби.

Ось як виглядала ця вечеря: великі шматки хліба, тобто тих їхніх паляниць; величезні кількості вареної городини, а найбільше — капусти, неприємний запах якої забивали спеції; миски з темним, дуже гарячим соусом, який звався «сорк» і в який умочали паляниці, а що Порчеллі, який першим зняв з нього пробу, так закашлявся, немов полум'я йому бухнуло з носа, то його друзі обмежилися тим, що тільки покуштували його (а потім уночі їх пожирала невгамовна спрага); сухоребра річкова риба, звана тут тинсиретою (ти диви, бурмотіли наші друзі), обкачана в манній крупі й дослівно потоплена в киплячій олії, якої, очевидно, уже дуже давно не міняли; юшка з лляного насіння, яку вони називали «марак» і яка, за словами Поета, відгонила лайном; у ній плавали шматки якогось пернатого, але вони були такі недоварені, що здавалися дубленою шкірою, а Праксей з гордощами сказав, що то метаґаллінарїї (ти диви, знову штурхали один одного ліктями наші друзі); гірчиця, яку вони звали «ценфелек», виготовлена з цукатів, але в ній було більше перцю, ніж фруктів. Коли подавали нову страву, євнухи жадібно накладали її собі і, пережовуючи, голосно прицмокували, щоб виразити своє задоволення, а тоді підморгували гостям, немов кажучи: «Смакує? Хіба це не райська насолода?» їли вони, беручи їжу руками, навіть юшку вони сьорбали з вигнутої човником долоні, змішуючи в ній різні страви й одним махом запихаючи собі їжу в рот. Але все це вони робили тільки правицею, бо лівицею кожен гладив по спині свого юнака, який дбав про те, щоб весь час подавати нові страви. Вони забирали руку, лиш коли пили — хапали дзбани і піднімали їх над головою, фонтаном наливаючи собі воду в рот.

Лиш наприкінці цієї царської учти Праксей подав знак, тоді ввійшли нубійці і стали наливати в крихітні чаші якусь білу рідину. Поет випив свою одним духом, а тоді відразу почервонів, з уст йому вирвалось якесь гарчання, і він упав, наче мертвий, аж поки юнаки не покропили йому обличчя водою. Праксей пояснив, що винне дерево у них не росте, і єдиним алкогольним напоєм, який вони виробляли, був продукт ферментації ягоди бурк, дуже поширеної в їхніх краях. Але трунок цей був такий міцний, що його треба пити малесенькими ковточками, а навіть просто ледь вмочувати в чашу язика. Це справжнє нещастя: не мати вина, про яке пишуть Євангелія, бо священики Пндапеціма щоразу під час меси впивалися в щонайганебніший спосіб і ледве дотягали до кінця літургії.

— З другого боку, чого нам ще очікувати від цих потвор? — зітхнувши, сказав Праксей, усамітнившись з Бавдоліном у кутку, тоді як решта євнухів, повискуючи, з цікавістю розглядали залізну зброю мандрівників.

— Потвор? — удавано простодушно здивувався Бавдоліно. — У мене склалося враження, що тут ніхто не помічає подиву гідної потворності інших.

— Ти, мабуть, балакав з одним із них, — зі зневажливою усмішкою сказав Праксей. — Вони живуть тут разом століттями, звикли одне до одного і, не бажаючи бачити потворність своїх сусідів, й гадки не мають про потворність власну. Авжеж, це потвори, подібніші до тварин, ніж до людей, здатні розмножуватися швидше, ніж кролики. І цим людом ми мусимо керувати залізною рукою, щоб не дати їм повбивати одне одного, бо кожен з них затуманений власною єрессю. З цієї причини багато століть тому Пресвітер поселив їх тут, на краю царства, щоб вони не бентежили своїм огидним виглядом його підданців, які — запевняю тебе, мосьпане Бавдоліно, — є дуже гарними на вроду людьми. Але цілком зрозуміло, що природа породжує й потвор, і радше незрозуміло, чому цілий людський рід ще не став потворним, адже він скоїв найстрахітливіший на світі злочин, розіп'явши Бога Отця.