Умберто Эко - Бавдоліно

— Я чув про них, але це було багато століть тому на узбережжі Африки. Там жили єретики, звані донатистами, які вважали, що церква має бути спільнотою святих, але, на жаль, усі її служителі були вже розбещені. Отже, на їхню думку, жоден священик уже не міг уділяти святих таїнств, і вони провадили вічну війну зі всіма іншими християнами. Найрішучішими серед донатистів були власне циркумциліони, варвари чорної раси, які блукали полями і долинами, шукаючи мучеництва, кидалися зі скель на подорожніх з криком «Deo laudes» [125] Хвала Богу (лат.) — гасло донатистів. і, погрожуючи їм палицями, наказували вбити себе, щоб мати змогу зазнати слави мучеництва. А коли злякані люди відмовлялися це робити, циркумциліони спершу забирали в них усе майно, а тоді розвалювали їм голову. Але я думав, що фанатики ці вже вимерли.

— Очевидно, нубійці Пндапеціма були їхніми нащадками. Вони, казав мені Праксей зі своєю звичною зневагою до підданців, будуть неоціненні під час війни, бо охоче дадуть ворогові себе вбити, а за той час, поки їх усіх вбиватимуть, євнухи встигнуть закрити прохід в ущелину. Але вже багато століть циркумциліони очікували на цю нагоду, та ніхто не вторгався в провінцію, вони кусали вудила, не вміючи жити в мирі; вони не могли напастувати і грабувати потвор, бо мали наказ захищати їх, тому відводили душу, ганяючись за дикими тваринами і поборюючи їх голими руками; іноді вони проникали по той бік Самбатіону, у кам'яні пустелі, де жили химери і мантикори, і дехто з них зазнав щастя скінчити життя так, як Абдул. Та цього було їм мало. Іноді найзапекліші з них спадали з розуму. Праксеєві вже доповіли, що пополудні один з них благав нас зняти йому голову; а інші, стоячи на чатах біля ущелини, кидалися з верхівок, і загалом їх важко було тримати у вузді. Євнухам нічого іншого не залишалося, як тримати їх напоготові, щодня обіцяючи їм неминучу небезпеку, запевняючи, що білі гуни вже біля брами міста, і тому нубійці часто блукали рівниною, напружуючи очі, і аж здригалися від радості, коли здалеку бачили якісь клуби пилюки, очікуючи прибуття нападників, живлячи надію, яка пожирала їх століттями, покоління за поколінням. А тим часом не всі з них були справді готові принести себе в жертву, а лиш голосно заявляли про своє прагнення мучеництва, щоб їх добре годували і зодягали, тому їх тримали в послуху, даючи досхочу смачних наїдків і бурку. І я зрозумів, чому досада євнухів з дня на день зростала: вони були змушені правити потворами, яких вони ненавиділи, і ввіряти своє життя ненажерливим і вічно п'яним фанатикам.

Пора була пізня, і Праксей звелів нубійській сторожі відвести їх туди, де вони мали ночувати, напроти вежі, у кам'яний вулик невеликих розмірів, де всередині знайшлося місце для них усіх. Вони піднялися туди по легеньких драбинах і, виснажені особливими подіями цього дня, спали аж до ранку.

Розбудив їх Ґаваґай, готовий їм служити. Від нубійців він дізнався, що Диякон готовий прийняти гостей.

Вони вернулись у вежу, і Праксей особисто провів їх зовнішніми терасами аж до останнього поверху. Там, пройшовши крізь двері, вони опинилися в круглому коридорі, у який виходило багато інших дверей, одні поруч з другими, немов вишкір зубів.

— Я лише пізніше збагнув будову того поверху, мосьпане Никито. Мені важко описати його, але спробую. Уяви собі, що цей круглий коридор є облямівкою кола, у центрі якого розташований центральний салон, теж круглий. Кожні двері, які виходять в коридор, ведуть у галерею, і кожна з цих галерей біжить немов уздовж променя, що виходить із серединного приміщення. Та якби галереї ці були прямі, з круглого коридору на краю було б видно, що діється в центральному салоні, а з центрального салону можна було б бачити, чи галереєю хтось не надходить. Натомість кожна галерея спочатку була пряма, але в кінці вигиналася під кутом і лише після цього закруту виходила в центральний салон. Таким чином, ніхто не міг зазирнути всередину салону з окільного коридору, і це забезпечувало усамітнення його мешканця…

— Але й мешканець салону аж до останньої миті не міг бачити, чи хтось не надходить.

— Справді, мене це теж відразу вразило. Розумієш, Диякон, володар провінції, був захищений від нескромних очей, але водночас євнухи могли захопити його зненацька, без попередження. Він був в'язнем, за яким не могли наглядати його охоронці, але й він не міг наглядати за ними.

— Ті твої євнухи були хитріші від наших. А тепер розкажи мені про Диякона.