Умберто Эко - Бавдоліно

Те, що місто було густонаселене й діяльне, видно було з натовпів, які жваво нуртували не на вулицях і площах, а радше на ділянках між шпилями і гостряками, між гірськими вершками і створеними природою вежами. Був то вельми пістрявий натовп: серед нього блукали собаки, осли, чимало верблюдів, яких мандрівці наші вже бачили на початку своєї подорожі, але ніколи не бачили їх так багато і таких різних, як у цьому місці, — одні з одним горбом, інші з двома, а деякі навіть з трьома. Побачили вони й штукаря, який давав виставу перед зграйкою мешканців, тримаючи на повідку пантеру. З тварин найбільше їх здивували напрочуд спритні чотириногі створіння, запряжені у візки: вони мали тіло лошати, досить довгі ноги з коров'ячими копитами, були жовтої масті у великі коричневі яблука, а що найцікавіше, мали вони довжелезну шию, на якій височіла верблюдяча голова з двома невеличкими ріжками. Ґаваґай пояснив, що то верблюдопарди, яких важко спіймати, бо вони дуже прудко тікають, й тільки одноноги можуть наздогнати їх і спіймати на аркан.

Хоч там і не було вулиць та майданів, місто це було воістину велетенським базаром, і кожен вільний закуток тут займала якась ятка, чи рундук, чи просто килим на землі, або ж дошка, підперта двома каменями. Там продавалися цілі гори різних плодів, шматки м'яса (схоже, що найбільше тут полюбляли верблюдопардятину), килими, виткані всіма барвами веселки, одежа, ножі з чорного обсидіану, кам'яні сокири, глиняні чаші, намиста з кісточок та червоних і жовтих камінців, капелюхи чудернацького фасону, шалі, ковдри, різьблені дерев'яні шкатулки, рільничий реманент, м'ячі й ганчір'яні ляльки для дітей, а крім того, амфори, повні синюватих, бурштинових, рожевих і яскраво-жовтих напоїв і мисочки, повні перцю.

Єдине, чого не видно було на тому ярмарку, то це металевих предметів; і справді, Ґаваґай, слухаючи їхні запитання, не розумів, що значать ці слова — залізо, метал, бронза, мідь, — якою б мовою Бавдоліно йому їх не називав.

Серед цього натовпу нипали вельми енергійні одноноги, які — стриб-стриб — носили на голові повні кошики, товклися блемії, майже завжди окремими купками або продаючи за прилавками кокосові горіхи, моталися панотії, а вуха їхні майоріли на вітрі, і лише жінки їхні соромливо закутували собі ними груди, притримуючи їх рукою, мов шаль, і всякий інший люд, який немов зійшов зі сторінок тих книг чудес, що їхніми мініатюрами так захоплювався Бавдоліно, шукаючи натхнення для своїх листів до Беатриси.

Вони помітили ще інших істот: були то, безперечно, пігмеї — з дуже темною шкірою, з пов'язкою на стегнах і з луком напереваги; цим самим луком вони, як веліла їм їхня природа, вічно воювали з журавлями, і війна ця, мабуть, була для них переможною, бо чимало з них пропонували перехожим свою здобич, прив'язану за ноги до довгої жердини, яку вони мусили нести учотирьох, по двоє з кожного кінця. Пігмеї були нижчі від журавлів, тому підвішені птахи волоклися по землі, і їх підв'язували також за шию, але лапи далі залишали довгий слід на пилюці.

Тут нагодилися й понції, і хоч наші друзі й читали про них, вони не могли надивуватися, розглядаючи допитливим оком ці створіння з прямими ногами без колінних суглобів, які штивно ступали по землі своїми кінськими копитами. А найцікавіше було те, що в чоловіків дітородний член звисав з грудей, а у жінок у тому ж місці була піхва, яку, однак, не було видно, бо вони прикривали її хустиною, зав'язаною вузлом на спині. Згідно з переданням, вони випасали шестирогих кізок, і справді дехто з них продавав цих тварин на базарі.

— Ну точнісінько, як книжка пише, — не переставав бурмотіти зачарований Борон. Відтак сказав голосно, щоб його почув Ардзруні: — І книжка пише також, що порожнечі не існує. Отже, якщо існують понції, то порожнечі не існує.

Ардзруні знизував плечима і заклопотано зазирав, чи в якійсь плящині не продають часом рідину для освітлення шкіри.

Щоб вгамувати метушню всіх цих людей, іноді то тут, то там проходили чоловіки високого зросту, чорні, як ніч, голі до пояса, у мавританських шароварах і білих тюрбанах, озброєні лише величезними сучкуватими палицями, одним ударом яких можна звалити бика. А що мешканці Пндапеціма щоразу купчилися, коли бачили чужинців, і зокрема показували пальцем на коней, яких, очевидно, зроду не бачили, чорношкірі чоловіки були тут як тут, щоб навести лад у натовпі, і досить їм було махнути своїми палицями, щоб навколо тут же утворилася порожнеча.