Умберто Эко - Бавдоліно

— Ти обманював свого батька.

— Я прагнув його добра і добра імперії.

— Ти не замислювався, що станеться, якщо Фрідріх справді прибуде до Пресвітера, привезе йому Ґрадаль, а той вирячить на нього очі, дивуючись, що це за кухоль, якого він ніколи на очі не бачив? Фрідріх тоді став би не славою, а блазнем християнського світу.

— Мосьпане Никито, ти знаєш людей краще від мене. Уяви собі: ти — Пресвітер Йоан, і великий імператор Заходу стає навколішки біля твоїх ніг, підносячи тобі цю реліквію і кажучи, що вона за правом твоя; то хіба ти почнеш кпити собі з нього, кажучи, що ніколи не бачив цього кухля з шинку? Облиш! Я не кажу, що Пресвітер удаватиме, ніби впізнав чашу. Я кажу, що його так осліпить слава, яка зійде на нього як на хранителя Ґрадаля, що він відразу впізнає його і повірить, що він завжди ним володів. І немов найціннішу річ, я підніс Фрідріхові кухоль батька мого Ґальявда, і присягаюсь тобі, що в ту мить я почувався так, ніби відправляю священний обряд. Я передавав дар і спогад про мого кровного батька моєму батькові духовному, і кровний мій батько мав рацію: скромна ця річ, з якої він ціле своє грішне життя причащався, воістину духовно була тою чашею, яку вживав убогий Христос перед тим, як піти на смерть за відкуплення всіх грішників. Хіба, відмовляючи месу, священик не бере дешевий хліб і дешеве вино, щоб вони стали плоттю і кров'ю Нашого Господа?

— Але ти священиком не був.

— А я не казав, що та річ — це кров Христова, я лиш твердив, що вона її колись містила. Я не присвоював собі таїнственної влади. Я свідчив.

— Кривосвідчив.

— Ні. Ти казав мені, що вважаєш реліквію справжньою, якщо відчуваєш її пахощі. Ми думаємо, що тільки ми потребуємо Бога, але натомість Бог часто потребує нас. У ту мить я думав, що Богові треба допомогти. Та чаша, мабуть, таки існувала, якщо Господь Наш її використовував. Якщо її втрачено, то це провина якоїсь нікчемної людини. Я повертав Ґрадаль християнському світові. Бог би не заперечував. Доказом цьому є те, що в це повірили навіть мої товариші. Священна посудина була у них перед очима, у руках Фрідріха, який підносив її до небес, немов в екстазі, і Борон впав навколішки, вперше побачивши предмет, яким він завжди марив, Кіот відразу сказав, що йому здається, ніби від нього лине сліпуче сяйво, Раббі Соломон визнав, що — хоча Христос не був тим правдивим Месією, якого чекав його народ, — це вмістилище, безперечно, духмяніє пахощами ладану, Зосима витріщив свої очі духовидця і не переставав хреститися навиворіт, як це робите ви, схизматики, Абдул тремтів, мов осичина, і бурмотів, що володіти цим священним скарбом — це те саме, що завоювати всі заморські царства, і ясно було, що він не проти був би піднести його своїй далекій принцесі, як запоруку кохання. Мені самому сльози наверталися на очі, і я питав себе, чому небеса захотіли, щоб саме я став посередником у цій чудесній події. Щодо Поета, то він похмуро гриз собі нігті. Я знав, що він думає: що я дурень, бо Фрідріх уже старий і не зможе скористатися як належить з цього скарбу, тому ліпше було б, якби ми затримали його собі, а тоді вирушили в північні землі, де нам би піднесли в дар якесь царство. Супроти очевидної слабкості імператора його знов заполонили мрії про владу. Але це мене навіть потішило, бо я зрозумів, що така його реакція означала, що він теж вважає Ґрадаль справжнім.

Фрідріх побожно замкнув чашу в скрині, а ключ од неї прив'язав собі до шиї, і Бавдоліно подумав, що він добре зробив, бо в ту мить він мав враження, що не тільки Поет, але й інші його друзі охоче б поцупили цю річ, щоб потім зазнати з нею своєї власної пригоди.

Тоді імператор підтвердив, що тепер і справді настала пора вирушати. Похід для відвоювання Єрусалима треба ретельно підготувати. Наступного року Фрідріх вирядив послів до Саладина й організував зустрічі з посланцями сербського жупана Стефана Немані, візантійського василевса і сельджуцького султана Іконію, щоб підготувати перехід військ через їхні території.

Англійський і французький королі вирішили пуститися в дорогу морем, а Фрідріх у травні 1189 року вирушив суходолом з Реґенсбурга з п'ятнадцятьма тисячами лицарів і п'ятнадцятьма тисячами зброєносців, і дехто говорив, що по рівнинах Угорщини пройшло шістдесят тисяч вершників і сто тисяч піших воїнів. Інші говорили навіть про шістсот тисяч прочан — може, всі вони перебільшували, і Бавдоліно сам не міг би сказати, скільки їх насправді було: може, їх було всього двадцять тисяч, але в кожному разі було то велике військо. Якщо не рахувати їх одного за одним, а споглядати здалеку, то коли вони ставали табором, видно було, де той табір починається, але кінець його пропадав за обрієм.