Умберто Эко - Бавдоліно

Коли вони відійшли від аптекаревого шатра, Кіот знайшов собі розкішний шарф, а Борон, довго розглядаючи товар за товаром, похитав головою і пробурмотів, що людині імператора, який володіє Ґрадалем, усі скарби світу здаються лайном, то що вже казати про це барахло.

Вони зустрілися з Бойді з Александрії, який уже фактично долучився до їхнього товариства. Його зачарував один перстень — можливо, золотий (продавець плакав, віддаючи його, бо перстень цей належав його матері) — у його оправі містився чудодійний трунок, один ковток якого міг зцілити пораненого, а в деяких випадках — навіть воскресити мертвого. Він купив його, мовляв, якщо доведеться ризикувати життям під єрусалимськими мурами, то варто вжити якихсь запобіжних заходів.

Зосима дуже зрадів, побачивши перед собою печать з літерою Зет — його ініціалом, яка продавалася з паличкою сургучу. Літера була така стерта, що навряд чи могла залишити якийсь знак на сургучі, але це свідчило про шляхетну давність цього предмета. Звісно, він був полонений і не мав грошей, але Соломон змилосердився і купив йому цю печать.

У певну мить, штовхаючись в юрбі, вони помітили, що загубили Поета, але потім знайшли його, коли він торгувався за меч, який, за словами продавця, брав участь у завоюванні Єрусалима. Але коли він сягнув по капшук, то зрозумів, що Зосима казав правду, і він, зі своїми блакитними очима замріяного алемана, притягав злодіїв, як мух. Бавдоліно зглянувся і подарував йому цей меч.

Наступного дня в їхній табір у супроводі двох служників з'явився багато вбраний чоловік з аж надміру поштивими манерами, який хотів побачитись із Зосимою. Монах побалакав трохи з ним, а тоді сказав Бавдолінові, що то Махітар Ардзруні, високий вірменський достойник, якому князь Левон доручив таємне посольство.

— Ардзруні? — сказав Никита. — Я чув про нього. Він кілька разів бував у Царгороді, ще за часів Андроника. Звісно, там він познайомився з Зосимою, який мав славу знавця магічних наук. Один мій друг з Селімбрії — хтозна, чи зустрінемо ми його там, — навіть побував у його замку Даджиґ…

— Ми теж там побували, як побачиш, і нічого доброго нам це не принесло. Те, що він був приятелем Зосими, було для мене радше лихою призвісткою, але я сказав про нього Фрідріхові, і він захотів побачитися з ним. Цей Ардзруні гримав свою місію у великій таємниці. Він і був посланцем Левона, і не був, точніше, якщо був, то не мав права в цьому зізнаватися. Він прибув, щоб провести імперське військо через турецьку територію аж до Вірменії. З цісарем Ардзруні порозумівався цілком пристойною латиною, але коли не хотів висловлюватися надто ясно, вдавав, ніби не знаходить належного слова. Фрідріх казав, що той підступний, як усі вірмени, але йому була потрібна людина, яка добре знає місця, і він вирішив узяти його із собою, обмежившись до того, що попрохав мене мати його на оці. Мушу сказати, що під час подорожі поводився він бездоганно, і всі одержані від нього відомості виявилися правдивими.

У травні 1190 року військо вступило на територію Азії, перетнуло Віфінію, дійшло до Лаодикеї і попрямувало до земель турків-сельджуків. Старий султан Іконійський називав себе союзником Фрідріха, але сини усунули його від влади і напали на християнське військо. Точніше ні — Килидж теж, схоже, змінив своє ставлення, але ніхто нічого точно так і не дізнався. Сутички, бійки, цілі баталії — Фрідріх виходив з них переможцем, але військо його було подесятковане холодом, голодом і наскоками туркменів, які з'являлися не знати звідки, вдаряли по флангах його війська і тікали, добре знаючи всі стежки і схованки.

З труднощами просуваючись пустельними, опаленими сонцем теренами, вояки були змушені пити власну сечу або кінську кров. Коли вони прибули під Іконій, військо прочан зменшилося до тисячі лицарів.

Але була то непогана облога, і молодий Фрідріх Швабський, хоч і слабосилий, бився чудово й очолив вирішальний приступ, яким взяли місто.

— Ти так холодно говориш про молодого Фрідріха.

— Він не любив мене. Він не довіряв нікому, ревниво ставився до молодшого брата, який позбавив його імператорської корони, і, звісно, відчував ревнощі й до мене через почуття, які живив до мене його батько, хоч я не був однієї з ним крові. А може, ще в дитинстві його непокоїли погляди, які я кидав на його матір, чи вона на мене. Він ревнував також через авторитет, який я здобув, подарувавши Градаль його батькові, і завжди виказував недовіру до цілої тієї історії. Коли говорилося про виправу до Індій, я чув, як він бурмоче, що про це ще буде мова у відповідний момент. Йому здавалося, ніби всі у нього щось забирають. Саме тому під Іконієм він повівся так відважно, хоч у той день його лихоманило. Тільки коли батько похвалив його за чудовий цей подвиг перед усіма своїми баронами, я побачив, як в очах його заблиснуло сяйво радості. Гадаю, єдиний раз в його житті. Я пішов віддати йому шану, і я справді дуже радів за нього, та він лиш неуважно мені подякував.