Умберто Эко - Бавдоліно

— Це, мабуть, щось, що ви, язичники, викрали у Соломоновім Храмі, коли грабували його, пустивши нас по світу.

Вони прибули саме вчасно, щоб потрапити на весілля Генріха, другого Фрідріхового сина, вже коронованого на короля римлян, з Констанцією з Альтавілли. Імператор покладав тепер усі сподівання на цього свого молодшого сина. Не те, що він не мав серця до старшого, навпаки, він навіть дав йому титул герцога Швабського, але очевидно було, що любов його до старшого сина просякла смутком — так люблять недолугих дітей. Бавдоліно бачив його — той був блідий, весь час кашляв і кліпав лівою повікою, немов проганяючи невидиму муху. Під час цих королівських святкувань він часто відлучався, і Бавдоліно бачив, як той блукав полями, нервово шмагаючи батогом кущі, немов намагаючись заспокоїти щось, що гризло його зсередини.

— Він ледве живе на світі, — сказав йому якось увечері Фрідріх. Сам Фрідріх дедалі більше старів, борода йому сивіла, і рухався він так, ніби шию йому зводило судомою. Він усе ще їздив на полювання, а коли бачив ріку, пірнав у неї і плавав, як колись. Але Бавдоліно боявся, що раніше чи пізніше від холодної води його вхопить грець, і вмовляв його бути обережним.

Щоб потішити його, Бавдоліно розповів йому, якою успішною була їхня виправа, що вони запопали того віроломного монаха, що невдовзі вони матимуть мапу, яка приведе їх у царство Пресвітера, що Ґрадаль — не вигадка, і раніше чи пізніше він вручить його Фрідріхові. Фрідріх згідливо кивав головою. «Ґрадаль, авжеж, Ґрадаль, — бурмотів він, пропадаючи поглядом бозна-де, — звісно, коли б я його мав, я б міг…» Тоді увагу його відвертало якесь важливе повідомлення, і він раз у раз зітхав, із зусиллям приступаючи до виконання своїх обов'язків.

Іноді він відводив Бавдоліна набік і розповідав, як йому бракує Беатриси. Щоб потішити його, Бавдоліно розповідав, як йому бракує Коландрини.

— Еге ж, знаю, — казав Фрідріх, — ти кохав Коландрину, тому розумієш, як я кохав Беатрису. Але, може, ти не усвідомлюєш уповні, якою гідною кохання була Беатриса.

І в Бавдоліна знов відкривалася рана давніх докорів сумління.

Влітку імператор вернувся до Німеччини, але Бавдоліно поїхати з ним не міг. Йому сказали, що померла його мати. Він поквапився в Александрію, а по дорозі знай думав про ту жінку, яка дала йому життя і якій він ніколи не виказував справжньої ніжності, крім того різдвяного вечора багато років тому, коли котилася вівця (хай йому грець, казав він собі, минуло вже з п'ятнадцять зим, Господи, а може, й вісімнадцять). Коли він приїхав, матір уже поховали, а Ґальявдо перебрався з міста у свою стару хату у Фраскеті.

Він лежав без сил, втомлено проганяючи рукою мух з обличчя, а коло нього стояв дерев'яний кухоль, повний вина.

— Бавдоліно, — відразу сказав він, — по десять разів на день я сердився на ту бідну жінку, накликаючи на неї всі блискавки небес. А тепер, коли небеса справді блискавкою поцілили в неї, я вже не знаю, що мені робити. Нічого не можу тут знайти, бо лад наводила тут вона. Не можу навіть знайти вил до гною, і в стайні коло тварин більше кізяків, ніж сіна. Тому-то вирішив умерти й я, бо так буде, мабуть, ліпше.

Заперечення сина нічого не дали.

— Бавдоліно, ти знаєш, що в наших краях люди вперті, і коли ми вб'ємо собі щось в голову, нема способу примусити нас передумати. Я не гультіпака, як ти: нині тут, а завтра там — гарне життя у вас, панове! Увесь цей люд тільки й думає, як спровадити на той світ інших, а коли такому сказати, що він мусить умерти, то він тут же і в штани наробить. Я ж жив праведно, навіть мухи не зобидив, поруч з тією святою жінкою, а тепер, коли я вирішив умерти, то й помру. Дай мені вволити мою волю і відійти, і так я утішуся, бо тепер мені чим далі, то гірше.

Раз у раз він ковтав трохи вина, тоді западав у сон, а тоді розплющував очі й питав:

— Я помер?

— Ні, батьку мій, — відказував Бавдоліно, — на щастя, ти ще живий.

— О горе мені, — казав той, — зачекай ще день, а завтра я умру, не бійся.

Він нізащо не хотів навіть торкнутися їжі.

Бавдоліно гладив його по чолі й проганяв мух, а тоді, не знаючи, як потішити свого вмирущого батька, і прагнучи довести йому, що син його зовсім не ледащо, яким той його завжди вважав, розповів йому про побожну затію, до якої він готувався вже бозна-відколи, і про те, як він хотів знайти царство Пресвітера Йоана.

— Якби ти знав, — оповідав Бавдоліно, — які дивовижні місця мені відкриються. Є одна місцина, де мешкає небачений птах, Фенікс, — він живе і літає п'ятсот років. Коли п'ятсот років минають, жерці готують вівтар, посипаючи його прянощами і сіркою, тоді птах той прилітає, спалює себе і обертається на попіл. Назавтра між попелом знаходять хробака, наступного дня з нього зароджується птах, а на третій день птах той відлітає. Він не більший від орла, на голові має чубчик з пір'я, немов павич, шия його золотистого кольору, дзьоб небесного, крила пурпурового, а хвіст різнобарвний, жовто-зелено-червоний. І так Фенікс той не вмирає ніколи.