Умберто Эко - Бавдоліно

— А що ж вони несуть у церкву? — спитав Никита. Теофіл усе докладно розповів. Він бачив скриню, яка містила пурпуровий плащ Христа, шматок різки, якою Його шмагали, губку, яку піднесли Нашому Господові перед смертю, терновий вінець, футляр, в якому зберігався кусень посвяченого хліба з Тайної вечері — саме той, який Ісус дав Юді. Відтак прибув покрівець з волосинами бороди Розп'ятого, висмикнутими юдеями після зняття з хреста, а загорнутий був цей покрівець в одежу Господа, на яку вояки кинули жереб у підніжжі місця страти. А тоді — цілий стовп, коло якого бичували Христа.

— Я бачив також клаптик одежі Пресвятої Діви, — сказав Боямондо.

— О горе! — залементував Никита. — Якщо ви бачили тільки клаптик, це знак, що покров уже роздерли. Він зберігався цілим у Влахернському палаці. Колись давно двоє людей на ймення Ґальбій і Кандід подалися на прощу в Палестину і в Капернаумі дізналися, що в домі одного гебрея зберігається паллій Пресвятої Діви. Вони заприятелювали З тим юдеєм, переспали в нього ніч, тайкома знявши мірку з дерев'яної скрині, в якій лежав покров, а потім замовили собі в Єрусалимі таку саму скриню, вернулися в Капернаум, підмінили вночі скриню і забрали покров до Царгорода, де для його збереження була збудована церква апостолів Петра і Марка.

Боямондо додав, що подейкують, буцім двоє християнських лицарів роздобули — але ще не здали куди слід — дві голови святого Йоана Хрестителя, по одній на кожного, і всі питали себе, котра з них правдива. Никита з розумінням усміхнувся:

— Я знав, що тут, у місті, вшановують дві його голови. Першу привіз Теодозій Великий, і її помістили в церкву Предтечі. Але потім Юстиніан знайшов в Емесі ще одну. Він, здається, подарував її якійсь обителі, але потім казали, що згодом вона вернулася сюди, хоч ніхто не знав, де вона.

— Але хіба можливо забути про святі мощі — то ж така цінна річ! — здивувався Боямондо.

— Народна побожність примхлива. Довгі роки вона може захоплюватися якимись одними мощами, але потім з'являється щось ще чудотворніше, і попереднє забувається.

— То котра з цих голів правдива? — спитав Боямондо.

— Коли йдеться про святощі, людських критеріїв уживати не можна. Яку б з цих двох реліквій ти не простягнув мені, запевняю тебе, що, схилившись для поцілунку, я відчую містичні пахощі, які струменять з неї, і знатиму, що ця голова — справжня.

У ту мить з міста прийшов Певере. Діялися там речі дивовижні. Щоб не дати солдатні розікрасти ще й ту купу, що у Святій Софії, дож звелів зробити першу швидку інвентаризацію зібраних речей, до якої залучили кількох грецьких ченців, які мали розпізнати різні мощі. І тут з'ясувалося, що після того, як прочан примусили віддати те, що вони взяли, тепер у храмі знаходилися не тільки дві голови Хрестителя, про які вже було відомо, але й дві губки з жовчю й оцтом та два тернові вінці, не кажучи вже про все інше. Чудо, гиготів Певере, зиркаючи нишком на Бавдоліна, найкоштовніші з візантійських реліквій помножилися, мов хліби і риби. Деякі з прочан вбачали в цій події знак небес на їхню користь і репетували, що коли рідкісних цих скарбів тепер так багато, дож повинен дозволити кожному забрати собі те, що хто здобув.

— Але чудо це нам на користь, — сказав Теофіл, — бо таким робом латиняни не знатимуть, котра реліквія справжня, і їм доведеться залишити все тут.

— Я цього не певен, — мовив Бавдоліно. — Кожен князь, чи маркграф, чи васал буде радий привезти додому святі мощі, які приваблюватимуть богомольців, а отже й пожертви. А якщо туди дійдуть чутки, що такі ж мощі є десь за тисячу миль, завжди можна сказати, що вони несправжні.

Тут Никита глибоко замислився:

— Не вірю я в це чудо. Господь не звик вносити сум'яття в наші душі мощами своїх святих… Бавдоліно, чи в минулі місяці, після твого прибуття в місто, ти не закрутив часом якогось махлярства з реліквіями?

— Мосьпане Никито! — почав було Бавдоліно, напустивши на себе ображений вигляд. Але тоді підняв долоні, немов закликаючи свого співрозмовника до спокою. — Гаразд, якщо я маю розповісти тобі все, то раніше чи пізніше доведеться розповісти й історію про реліквії. Але розповім я її тобі пізніше. Зрештою, ти сам недавно сказав, що коли йдеться про святощі, людських критеріїв уживати не можна. Але тепер уже пізно, і гадаю, що через годинку, коли стемніє, можемо вирушати. Тож готуймося.

Никита, який перед від'їздом хотів потішити душу, вже давно дав наказ Теофілові, щоб той приготував монокитрон, бо це займало досить багато часу. У бронзовий горщик клали доверху яловичину і свинину, а ще кістки з м'ясом та фрігійську капусту, і все це заливали жиром. Оскільки на повноцінну вечерю часу не було, логотет облишив свої добрі манери й заліз у горщик не трьома пальцями, а обома руками. Він немов переживав свою останню ніч кохання з улюбленим містом — цнотливим, розпусним і страдницьким. Бавдолінові голод не докучав, тому він лиш попивав смоляне вино — невідомо, чи знайдеться таке в Селімбрії.