Питер Акройд - Клеркенвельські оповіді

— Емноте Галінґ, тримай язика за зубами та не висовуйся.

— Я йому нічого не сказав. Але він знав про пожежу в церкві Сент-Майкл-лє-Керн, хоча вона ще не сталася. Звідки він це знає? Він не один із приречених.

— Тихіше, заспокойся. — Ексмю ретельно обмірковував ситуацію. — Подумай, які у цього Ґантера можуть бути наміри. Його воля незаконна.

— І що це значить?

— Він бажає нашої смерті.

— Але ми не можемо померти.

— У духовному сенсі — ні. Але нашу роботу на землі ще не закінчено. Його розмови мають припинитися. Треба покласти край його жовчності.

— Але він завжди був добрим до мене.

— Він замилює тобі очі, Емноте. Повір мені. Його пастки сіють тільки смерть.

Вони вирушили вздовж Чіпсайда в напрямку стапелів; продавець індульгенцій більше не міг непомітно стежити за ними.

— Емноте, чи відомо тобі, що коли нам хтось заважає, то на ньому буде Боже прокляття?

— Богові не потрібно проклинати його. Він уже достатньо проклятий. — Між ними виникла напружена тиша. — Так що там робити?

— Тобі — поки що нічого. У мене є для тебе інше завдання.

— Стосовно?

— Майлз Вавасюр. Він турбує мене. Він дізнався про нашу святу віру. Майлз підслуховує під дверима. Він притулився до землі, наче жайворонок, що вмирає, чи налякане курча. Він законник. Якщо ти вийшов із такого гнізда, тобі ніколи не забракує слів. Він базікає. Він шепоче. Йому треба закрити рота. Його гомін потрібно вгамувати. Ти ерудит. Ти знаєш французьку. Vous estes sa morte. Ти маєш не тільки загнуздувати коня. Ти маєш приборкати його навічно.

Емнот насторожився.

— За кого ж мені тремтіти: за себе чи за нього?

— Вбити означає бути вільним. Ми стоїмо над законом. Ми — царина любові. Коли любов міцна, вона не знає закону, — це була встановлена доктрина приречених, яка означала: вони можуть безкарно вбивати стільки, скільки цього вимагатиме їхній інстинкт або настрій; потім вони сповнювалися божественного подиху всіх істот та ставали священними. Бог убивав своїх створінь щомиті. Але приречені не могли вбивати заради прибутку або через злобу; отже, справа Майлза Вавасюра була сумнівною. — Емноте, я знаю, ти відданий душею і тілом. Чи відома тобі якась таємна та смертельна отрута?

— У мене є засоби, за допомогою яких я можу…

— Благаю Бога, щоб ти використав їх якомога скоріше. Нехай Господь буде з тобою. — Ексмю завзято почухав руку, — Я покладаюсь на Бога. Але на тебе покладаюся ще більше.

— Саме цього ви й бажаєте?

— Обріж повідь і відпусти його.

— Отже, я маю принести йому смерть?

— Господь із нами, — Ексмю підвів очі до неба. — Ходімо. День швидко минає.

На широких вулицях здіймався вітер, і вони, закутавшись у плащі, швидко вирушили в напрямку собору.

Продавець індульгенцій повільно йшов по Вуд-стрит, розпочинаючи знайому тужливу пісню: «О Єрусалиме! Єрусалиме! Де жаль? Де покора?» але для Емнота Галінґа та Вільяма Ексмю все це було не більше ніж завивання вітру.

Тільки-но Ексмю повернувся до своєї келії у монастирі Св. Варфоломія, він дістав перо та пергамент; у мерехтливому світлі лойової свічки недбало написав листа, що призначався Томасу Ґантеру, помешкання над вивіскою у вигляді ступки на Баклерсберрі, біля церкви Св. Стефана в Уолбруці. «Вітаю тебе, мій надійний та любий друже, — він попросив Ґантера зустрити автора цього листа у лісі біля Кентістоуна, на світанку, — щодо різних значних справ, які стосуються тебе, а саме: вогонь загрожує деяким церквам Лондона. Там на тебе чекатиме звістка від друга, котрий поділиться із тобою думками з приводу справи, що стосується твоїх інтересів і безпеки. Більше я писати не буду; але маю намір написати тобі ще раз, після нашої зустрічі, й навести справжні докази того, що я тобі передам. Хай Бог тебе боронить. Nota bene: Я обрав ліс Кентістоун через те, що там напевно нас ніхто не почує та не помітить. Упізнаєш мене, як побачиш».

Він покликав гінця та вручив йому пені за доставку листа, суворо наказавши доповісти адресатові, що лист відіслав незнайомець.

Шкіпер Ґілберт Рослер зупинився біля заїзду для мандрівників; хоча зараз він і мешкав у Лондоні, йому подобалося постійно змінювати компанію, де кожен мав власну історію та потрапляв у пригоди; заводили його мандри й далеко на північ, аж до самої Ісландії; бував він і в Німеччині, й у Португалії; ходив він морем і до Генуї, а звідти — на острів Корфу; водив він свого корабля за різних часів на Кіпр, острови Родос та до Джафи. Однак у розмовах зі своїми випадковими знайомими він сягав найвіддаленіших, невідомих йому земель.