Питер Акройд - Клеркенвельські оповіді

І тут його помітили. Одна з жінок заверещала: «Он іде Бого, пристав!» Він був не у своєму районі, але багато городян знали його в обличчя. «Он іде Бого!» Дві руки схопили його й затягли у коло; його міцно тримали під руки, і вже скоро він відчув, як його закружляли навколо вогнища із несамовитою швидкістю, яка, здавалося йому, ставала все вищою. А потім жінки наблизилися до вогню; вони гойдалися біля самого краю вогнища, і Бого зрозумів, що шкіра його черевиків, так само як і тканина його штанів, почала тліти. Він закричав злякавшись, жінки відскочили назад і впали; сміючись вони дивились, як він намагається знову стати на ноги. Дві з них підскочили до нього, знову збили його на землю і почали бити його кулаками. Потім одна із них, інстинктивно імітуючи звичайну практику вуличних бійок, відкусила йому мочку вуха. Він завив, а жінки, відчувши його біль, заволали від радощів. Це був дикунський крик — голосний, довгий, переможний, який часто лунав Лондоном. Це був крик самого міста. Вони залишили його лежати на Олд-чейндж, і кров із його рани лилася на землю й каміння бруківки.

Кок Бейтман, мірошник Клеркенвельского жіночого монастиря, стояв на колінах у правому трансепті церкви Гроба Господнього. Він щойно доправив два. надцять мішків із борошном парафіяльному священикові цієї церкви: той погодився виступити у ролі третейського судді у суперечці мірошника з судовим приставом через ту частину Фліту, яка пробігла між ними. Судовий пристав, зі свого боку, презентував йому мастифа, позаяк священик поскаржився на горлодерів і чоловіків у масках, які зліталися до Ньюгейтської в'язниці, наче їм там медом помазали.

Млин на березі Фліту стояв менш ніж на милю від міських воріт, і Кок Бейтман часто заганяв свій візок за стіни. Для нього це було місто джерел і річок. Він із часом так звик до звуків води, яка біжить під колесами його млина, що вони дорівнювалися для нього звукам світу. Він лягав спати під плескіт води, а коли прокидався, ЇЇ музика продовжувала грати у його вухах. Отже, він був добре знайомий із різким, квапливим звуком Фліту й старанно та навмисно порівнював його з іншими річками міста. Він упізнавав ніжний плескіт Фалькона, що шелестів крізь очерет; нервовий і легко збудливий Вестбурн, потайні джерела якого відправляли у мандри конкуруючі потоки; повільний і важкий Тайберн, який вився крізь болота; легкий Уолбрук, що ковзав по каменях і гальці; і сам Фліт, сильна та швидка центральна течія якого бігла, наче зітхаючи, крізь місто. І звичайно ж, залишалася ще й Темза — велична, багатоголоса, однієї миті — темна й бурхлива маса, а іншої — мерехтлива смуга світла.

Чи- саме цю річку було зображено у вітражі з деревом Євсеєвим, що над північним нефом, розписана мідянкою, на чиєму березі стояв, піднявши руки, святий Еркенвальд? [80] Єпископ Лондонський в англо-саксоиській християнській церкві в період між 675 та 693 роками. Священик наполягав, аби Кок Бейтман неодмінно помилувався цим щойно встановленим шедевром роботи Жанкіна Глазьєра, який жив у Кріпплгейті.

— Чи пам'ятаєш ти, — спитав він тоді мірошника, — ту сліпучу зірку три роки тому, яка незмінно підіймалася на північному заході?

— Велику палаючу штуку? Так, дуже добре пам'ятаю. Вона зменшувалась, аж поки не стала маленькою, наче горішок.

— Так ось, ця зірка є у вітражі!

Там вона і була і палала на склі, де Річард II стояв на колінах перед фігурою Івана Хрестителя. Поміж них завивалися гілки дерева Євсеєвого; на центральному стеблі, який виходив із тіла сплячого Євсея, у порядку зростання розміщувалися Давид і Соломон, Пречиста Діва й Icyc розіп'ятий, а над ними було зображено Ісуса у славі. Після меси, для освячення вітражу, двоє молодих братів, які зрослись у голінковій кістці, дуже мило проспівали гімн на честь Діви Марії — Mater salutaris.

Кока Бейтмана особливо цікавила фігура короля: він був загорнений у червоно-білу мантію, а на голові в нього красувалася велика золотава корона. Мірошник колись бачив короля зблизька — коли Річард обідав із абатом монастиря госпітальєрів у Клеркенвелі, в таверні «У святого Івана». Король приїхав туди під великим золотим балдахіном, аби відсвяткувати відновлення великої зали монастиря, спаленої Уотом Тайлером та його армією халамидників. Мірошник тоді ще помітив, як король поводиться — неначе тільки-но зійшов зі сторінок Псалтиря. На ньому був такий одяг, який зазвичай називають мантія, і вона сягала його колін; вона була багряного кольору, а прикрашали її геральдичні лілії, вишиті перлинами. Горностаєве шапку короля було оздоблено золотими літерами, а на ногах у нього були черевики з білої шкіри, що кріпилися срібними ланцюжками до шовкових панчох, що на колінах. Навіть коли з ним привіталися братерським поцілунком, він залишився байдужим. Його мовчання, схоже, вимагало мовчання й від інших, тому церемонія пройшла, як і очікувалося, в абсолютній тиші. Складалося враження, ніби сам час зупинився. Коку Бейтману здавалося, що Річард не молодий, але й не старий, а щось на кшталт однолітка із цим світом. І у вітражі він начебто залишився таким самим; через п'ять століть, через проміжок часу, уявити який не зможе ніхто з нині живих, він усе ще стоятиме на колінах, стриманий і шанобливий.