Геза Гардоні - Зірки Егера

— Ваша милість! — відповів піп, тримаючи шапку в руках.— Моя шкіра — то найменша біда. Гірше те, що турки вирізали моїх парафіян. І мою бідолашну матір убили.

— Щоб їх собаки загризли! — кипів від люті Балінт Терек.— Один проклинає мене за те, що я не відпускаю його додому, другий повчає, як личить поводитися лицареві.

Терек перевів погляд на хлопчика.

— То він і є? — запитав він здивовано.

— Злізай хутко! — наказав священик Гергею.— Зніми шапку.

Босоногий хлопчик з шабелькою на поясі ліг животом на спину коня і, зсунувшись на землю, зупинився перед Балінтом.

— Це ти сам роздобув коня? — запитав його Балінт Терек.

— Сам,— гордо відповів хлопчик.

Балінт Терек взяв його за руку і повів знайомитися з своєю дружиною. Піп Габор ледве встигав за ними.

Дружина Терека — невисока, білолиця, русява жінка — сиділа в садочку внутрішнього подвір'я біля жорна, яке правило за стіл. Вона зав'язувала горщики і глечики з варенням. Їй допомагав парафіяльний священик у сутані. Поблизу гралися двоє хлопчиків. Одному з них було п'ять років, другому — три роки.

— Като, серденько, глянь-но!— гукнув їй Балінт Терек.— Ось він який, зброєносець нашого Добо!

Герге поцілував руку хазяйці. Маленька жінка з ясними голубими очима всміхнулася, і поцілувала хлопчика в щоку.

— Цей малюк? — здивовано запитав священик.— Так він же ще молокосос!

— Так, але він ссе не молоко, а турецьку кров,— відповів господар замку.

— Хочеш їсти, маленький мій солдатику? — запитала жінка.

— Хочу,— відповів Герге.— Але спочатку я хотів би побачитися з паном Добо.

— Ні, синку, це неможливо,— відповів Балінт, спохмурнівши.— Твій пан лежить поранений...— І він обернувся до священика Габора:— Ти ще нічого не знаєш? Він кинувся з п'ятдесятьма витязями на дві сотні турків. Один турок так глибоко штрикнув йому списом в ногу, що аж пришпилив до луки сідла.

— Ото лихо.

— А ти, панотче,— сказав Балінт Терек, сідаючи на лавку,— що ти робитимеш тепер без парафії?

— Якось проживу,— сумно відповів піп.

Балінт Терек замислено підкручував вуса.

— Ти знаєш турецьку мову?

— Знаю.

І по-німецьки вмієш?

— Я два роки працював регентом на німецьких землях.

— То ось що я тобі скажу. Збирай свої манатки та переїжджай сюди, до Сігетвара. Власне, не в Сігетвар, а в Шомодьвар, бо ми переберемося туди через кілька днів. У моєї дружини є священик-папіст, чому б і мені не мати свого нововірця? А через рік-два підростуть і діти, і я віддам їх тобі на виховання.

Він глянув на своїх синів, що разом з Гергеєм гралися, бігаючи довкола яблуні. Хлопчики весело сміялися, обличчя їхні розпашіли.

— Я заберу цього хлопчика в Добо,— сказав Балінт Терек.— Можливо, що він стане ще одним вихователем.

Король Янош помер. Його ще не досягнув повноліття. Угорці залишилися без вождя. В країні відбувалося те, що й зображено на гербах, де розгнівані грифи рвуть у різні боки корону.

Серед угорців запанувало збентеження. Ніхто не знав, чого слід боятися більше: панування турків-басурманів чи німців-християн.

Німецький імператор Фердінанд наслав на Буду свого генерала — підстаркуватого тюхтія Роттендорфа. Турецький султан сам став на чолі війська, щоб підняти над угорським королівським замком прапор з півмісяцем.

Йшов 1541 рік.

У серпневу ніч по мечекському битому шляху, залитому місячним сяйвом, їхали риссю двоє вершників. Один з них — худий чоловік з поголеним обличчям, у чорному плащі, напевне, священик. Другий — молодий панич років шістнадцяти з довгим волоссям.

За ними на коні трюхикав слуга. Два туго набиті мішки правили йому за сідло. За спиною у слуги висіла велика шкіряна торба, чи, як ми тепер називаємо, тайстра. З неї стирчали руків'я якихось інструментів. Одне з них часом поблискувало: це була довга рушниця.

На узбіччі дороги стояла дика груша. Там вершники звернули в ліс.

— Це та сама? — запитав священик.

— Так,— відповів хлопець.— Коли я був ще малим, тут жила собі сова. Відтоді дупло стало більше, принаймні одній людині там є де сховатися.

Вставши на сідло, він схопився руками за гілку груші й одним стрибком видряпався на дерево.

Поштрикав шаблею стовбур.

— І вдвох помістимося! — гукнув він весело.

— Ну, тоді до роботи.— Священик скинув з себе плаща.

Це був панотець Габор. А юнак — Гергей Борнемісса.

Відтоді як ми з ними розлучилися, минуло вісім років.