Геза Гардоні - Зірки Егера

О боже, боже! Чому ти забрав у мене сина?

— Не питай у бога,— сказав піп, копаючи могилку.— Бог знає, що робить, а ти не знаєш.

— Але навіщо йому було народжуватися на світ, коли він мусив отак померти?

— Ми не знаємо, чому з'являємося на світ, не знаємо, чому вмираємо. Не згадуй більше імені божого.

Мати зняла з себе фартух, загорнула в нього дитину і поклала в могилу.

— Заждіть! — попросила вона, задихаючись від плачу.— Почекайте трохи...— Вона нарвала квітів, трави, уквітчала ними дитину, плакала й голосила:

— Ой, чому я маю віддавати тебе землі? Не обнімеш ти мене більше своїми маленькими рученятами! Не казатимеш ти мені більше: матусю рідна... Ой, зів'яли червоні ружі на твоєму личку! Ой, не гладитиму я більше твоє русяве волоссячко!..— І вона обернулася до священика: — Які гарні були в нього оченята! Які в нього були гарні чорні очі! Як він ласкаво дивився ними... Ой, моє серденько, не глянеш ти більше на мене своїми оченятами!

Священик тим часом закидав могилку, вивершив її і вирівняв лопатою. Потім відчахнув гілку бузини, схожу на хрест, і встромив її у горбик землі в узголів'ї.

— О господи, навіщо ти забрав його в мене? — голосила жінка.

Вона впала на свіжий горбик.

— Бог забрав, бог і догляне! — втішав її піп. Він перекинув через плече мотику й заговорив лагідно: — Хтось раніше відходить з життя і там чекає на тих, у кого ще зосталися справи на землі. Часом дитина відходить раніше, часом батьки. Але творець визначає так, щоб кожного в надзоряному світі хтось та чекав. Ходімо!

Але мати лишилась біля могилки.

Наступного дня вони осідлали коней і рушили на південь, до Сігетвара.

Стояв теплий безхмарний день. У зруйнованих, сплюндрованих селах повсюди ховали мертвих і крили соломою хати. В деяких селах їм зустрічалися самі лише старі люди. Турки погнали з собою весь народ.

Коли вони доїхали до сігетварських комишів, священик підняв голову і сказав:

— Сам господар вдома.

— Звідки ви знаєте? — спитав здивовано хлопчик.

— А ти хіба не бачиш прапора?

— Де? На вежі?

— Еге ж.

— Червоний з синім?

— Так. Це його кольори. Отже, він удома.

Вони вискочили на перший дерев'яний місток, який вів у так зване «старе місто». Біля церкви з двома вежами сиділи три перекупки і продавали черешні. Церковні двері оббивали залізом. Вони проминули ще один міст — широкий і довгий, глибоко внизу під ними блищала вода.

— Зараз буде внутрішній двір фортеці,— сказав священик.— Пора вже.— І він старанно витер носовичком спітніле обличчя.

Брама фортеці була відчинена. На просторому подвір'ї вони побачили латника, який мчав крізь хмару куряви, і ще одного латника, що нісся йому назустріч.

— Он Балінт Терек,— пояснив піп.— Той, у кого шолом прикрашений ведмежою головою.

Вершники мчали один одному назустріч, тримаючи списи напереваги. Коли вони зійшлися, їхні коні стали дибки. Але списи тільки ковзнули по латах.

— Подати булави! — крикнув той лицар, шолом якого прикрашала ведмежа голова.

Почувши наказ, з дверей замку вибіг зброєносець у синьо-червоній одежі і подав однакові булави з мідними шишаками і два залізних щити.

Латники знову роз'їхалися. Потім кинулися один на одного.

Першим ударив вершник з гладеньким шоломом на голові.

Ведмежоголовий підставив для захисту щит над головою, і він забряжчав, наче розбитий дзвін. Але рука з булавою змахнула з-під щита і так вгатила супротивника по голові, що шолом аж увігнувся.

Суперник зупинив коня і кинув зброю на землю.

Ведмежоголовий зняв шолом і засміявся. Це був смуглявий чоловік з відкритим обличчям. Його довгі, пишні, чорні вуса прилипли до щік, притиснуті шоломом, кінчик одного вуса сягав брів, другий звисав аж до шиї.

— Це є сам пан Балінт,— шанобливо повторив священик.— Якщо він гляне на нас, ти, Гергей, зніми шапку.

Але Балінт Терек не дивився у їхній бік.

Він дивився на свого суперника, з голови якого знімали шолом.

Коли ціною великих зусиль шолом вдалося стягнути, вершник виплюнув на всипане гравієм подвір'я три вибиті зуби, затим вилаявся по-турецькому.

З-за воріт вийшло чоловік вісім турків-невільників. Вони допомогли переможеному зняти з себе обладунки.

З'ясувалося, що й сам латник теж був невільником, як і решта.

— Ну, хто з вас ще має бажання помірятися силою? — гукнув Балінт, розганяючи свого коня.— Хто зуміє мене побороти, буде вільний.

— Я спробую,— заявив жилавий турок з ріденькою бородою.— Може, сьогодні мені більше поталанить.