Геза Гардоні - Зірки Егера

— Я знаю цього хлопця,— промовив турок.— Я часто бачив цю родимку, коли ми вмивалися. Тільки тепер його вже звуть інакше — чи то Ахметом, чи Кубатом.

— А хіба ви не разом ходили в походи?

— Коли разом, а коли й ні. Він тепер воює в Персії.

Піп пильно подивився на турка.

— Брешеш!

Турок опустив очі додолу.

— Стерво! — презирливо кинув священик.— Ти таки вартий того, щоб я тебе вбив!

Турок упав на коліна.

— Змилуйся наді мною, пожалій мене! Забери у мене все, що я маю, зроби мене своїм рабом! І собака так вірно не служитиме тобі, як я!

— Питання тільки в тому, чи ти людина, чи звір? Якщо я відпущу тебе, то хто поручиться, що ти знову не вбиватимеш, не грабуватимеш мій бідний народ?

— Хай аллах відшмагає мене всіма батогами, якщо я ще колись візьму шаблю в руки!

Піп похитав головою.

Турок продовжував благати:

— Клянуся тобі найстрашнішою клятвою, яку тільки може дати турок!

Піп склав руки на грудях і глянув своєму бранцеві в очі:

— Юмурджак, ти й тепер, стоячи на порозі смерті, торгуєшся зі мною, хоча й вважаєш мене йолопом. Чи, може, ти думаєш, що я не знаю, як ставиться коран [17] Коран — священна книга мусульман. до клятви, даної гяурові? [18] Гяур — у тих, хто сповідує іслам, зневажливе прізвисько всіх немусульман.

Лоб турка зросився потом.

— Тоді кажи, пане, свої умови. Що хочеш, накажи, виконаю.

Піп замислився, обхопивши руками плечі. Нарешті мовив:

— У кожного турка є амулет, який захищає його в боях і приносить щастя.

Турок опустив голову.

— Мені не потрібні твої гроші. Дай мені свій амулет.

— Візьми,— прохрипів турок.— Він висить у мене на шиї.

Яничар підвів голову. Священик знайшов амулет, зашитий у синю шовкову торбинку, зірвав її із золотого ланцюжка і поклав собі у кишеню. Потім став позаду турка за спину і розірвав мотузку, що міцними вузлами зв'язувала руки й ноги бранця.

Турок скинув мотузку з рук і раптово обернувся, його очі блиснули жовтогарячим тигрячим поглядом на священика Габора.

Але той уже встиг наставити на нього списа й усміхнувся.

— Ну-ну, Юмурджак! Обережно, не вколи собі носа!

Юмурджак, палаючи від люті, позадкував. Відійшовши кроків на двадцять, він крикнув глузливо:

— Так знай же, дурний гяуре, хто був у твоїх руках! Я син преславного Ях'я-паші Оглу Мохамеда! За мене тобі б дали мішок золота!

Піп не відповів. Він презирливо зміряв очима турка і кинув списа на підводу.

Сонце вже сідало за край неба, коли панотець Габор сів на свого воза і виїхав на битий шлях.

Віддалік іще виднілися останні вози невільників, які спускалися вниз до Печа. Але отець Габор подумав, що туди поїхали лише деякі з його товаришів, а решта рушила на північ.

Дорогу додому він знав добре. Та й нема тут іншого битого шляху, крім того, що веде з Печа через Капошвар у Секешфехервар, а звідти на Буду. Але тим шляхом він їхатиме тільки до Лака, до замку Пала Бакича. Тоді вузьким путівцем поверне на захід і подасться на Балатон. Там під березовим ліском і розкинулося його село. Як зрадіють і здивуються парафіяни, коли побачать його живим!

Він зліз з підводи і підв'язав колеса. Весело поплескав коней по мордах і став спускатися схилом.

Але головну дорогу перекрив загін Добо.

— Ти чого повернув назад? — запитав панотця Габора один із солдатів, впізнавши в ньому щойно визволеного бранця.

Священик не зрозумів питання.

— Турки йдуть! — пояснив йому солдат.— Ми їх підстерігаємо. Отож розвертай свою фіру і гайда до Печа, слідом за іншими.

— Стій, панотче! — мовив Добо і під'їхав до священика.— Як зветься твоє село?

— Кішгіда,— відповів священик.

— Біля Балатону?

— Так.

— То ось про що я тебе попрошу: візьми з собою цього хлопчика і, як тільки випаде нагода, переправ Балінту Тереку в Сігетвар.

— Гаразд,— відповів священик.

— Я боюсь, щоб з ним не трапилося якогось лиха,— пояснив Добо.— Ми вирішили розігнати великий турецький загін. Хлопчика можуть поранити.

Священик розвернув свою підводу.

— Сядеш до мене? — запитав Гергея піп.— Чи верхи поїдеш?

— Верхи,— відповів хлопчик сумовито.

Він хоч і знав, що тут готується кривава битва, однак біля Добо почував себе в цілковитій безпеці. Можуть бути й вбиті. Ну то й що ж, адже турки не люди, а дикі звірі, що плюндрують, грабують країну. Дитячим серцем він уже ненавидів ворогів.

Добо нахилився з коня і поцілував хлопчика.

— Хай благословить тебе господь, мій маленький витязю. Тобі хочеться побути з нами в бою. Але в тебе ще й чобіток немає. Отож їдь з панотцем, а через кілька днів ми зустрінемося.